Літо, яке нещодавно минуло, Юля з трепетом пригадуватиме все життя. Саме ця чарівна пора року, коли буяли трави, пишно цвіли квіти, подарувала їй кохання.
– Почувши, що із зони АТО наших хлопців везуть до госпіталів, я вирішила відгукнутися на оголошення про те, що їм потрібна допомога, – відпивши трішечки кави, розповідала вона, коли ми сиділи у затишній кав’ярні, з якої чудово видно Дніпро. – Ти ж знаєш, я закінчила факультет психології, а їм психореабілітація потрібна не менше, аніж уколи та таблетки. Отож, написавши заяву на відпустку, пішла до шпиталю. Леле, що там робилося! Покалічені фізично і на психологічному рівні… Без рук та ніг, без очей, з травмами, які ніколи не залікуються, ці хлопці нерідко намагалися накласти на себе руки. Деяким це вдавалося. Щоправда, тоді адміністрація шпиталю робила усе для того, аби рідні не дізналися про причину смерті, у довідці писали про травми, не сумісні з життям.
Подруга знову відпила ароматного напою і розповіла, що вже тоді, ледве увійшовши до палати, чомусь зупинила свій погляд на Андрієві. Сама не розуміла, чому, але цей молодий чоловік без ноги наче чимось притягував її. Вона дізналася, що ногу він втратив, підірвавшись на фугасі. І є серед тих пацієнтів, з якими, за словами головного лікаря, має працювати психолог.
– Після того, що трапилося, його залишила чи то дружина, чи кохана дівчина, – розповідав Орест Петрович. – Він став замкнутий, майже не спілкується з іншими бійцями в палаті. Самі розумієте, донецький синдром плюс депресія від травми в особистому житті... Юліє Едуардівно, прошу, приділіть йому увагу.
Так подруга стала спілкуватися з Андрієм, який спершу на контакт йшов вкрай неохоче. Однак із кожним днем їхні бесіди ставали все довшими і щирішими. Він розповідав Юлі про жахи війни, про те, що його мучить совість, – він залишився живим, а ті, хто був поруч, загинули.
– Проте я бачила, що мої консультації йому дійсно допомагають, – мовила Юля. – Поволі, але він ставав відкритішим, довірливо слухав мої поради і робив усе те, що я говорила. Ми годинами могли обговорювати якусь книгу чи кінофільм, і я зі здивуванням зауважувала про себе, що наші смаки неймовірно подібні. Було відчуття, наче ми знайомі все життя. Однак, при всім тім, коли мова заходила про особисте життя, Андрій, наче равлик, ховався у свою мушлю. Було видно, що щось не дає йому спокійно жити.
Якось Орест Петрович зателефонував мені з самого рання і повідомив, що Андрій вночі намагався повіситися. Стрибнувши у джинси і на ходу одягаючи футболку та вітрівку, я викликала таксі і негайно поїхала до шпиталю. Андрій лежав блідий, лише очі горіли. На запитання, що трапилося, відповів, що ввечері до нього зателефонувала Аліна – громадянська дружина, з якою вони прожили разом три роки. Раніше, дізнавшись про мою травму, вона сказала, що не хоче мати справу з калікою. Мовляв, я молода і красива, тож швидко знайду тобі заміну. А ввечері передзвонила і сказала, що зробила аборт – Андрій за місяць до поранення повернувся з відпустки. Знаєш, він був таким вбитим, розчавленим новиною, що я мимоволі подумала, що він, мабуть, був би гарним батьком.
Так молодий чоловік потрапив до списку суїцидників – тих, кого рятували з петлі, з чиїх рук забирали ножі, коли вони хотіли різати вени, кому промивали шлунки та відкапували після кінської дози снодійного. Отож, і Юля спілкувалася з ним значно частіше. Так минуло півтора місяця.
– Знаєш, ти подобаєшся мені все більше і більше, – мовив він якось, коли вони сиділи на лавочці в саду шпиталю. – Юлько, нам краще більше не спілкуватися, бо я… я закохався у тебе… Я розумію, що не смію про це й мріяти, що ти сюди приходиш, щоб допомогти таким, як я, але… ти така справжня, щира, відкрита, така красива.
Тієї миті до них прибігла санітарка, яка й розповіла, що Андрія шукає лікар – мовляв, благодійна організація вирішила оплатити його подальшу реабілітацію та виготовлення протеза за кордоном.
– Ходімо швидше, – говорила вона. – Вони хочуть поспілкуватися з тобою, Андрію.
Кинувши одне на одного короткі, але багатозначні погляди, молоді люди розійшлися – його санітарка повезла у візку до шпиталю, а вона пішла до тих, хто також потребував її допомоги.
– Я й подумати не могла, що його заберуть так швидко, – усміхнувшись, продовжила Юля. – Однак вже наступного дня Андрія забрали до Польщі. Так наше спілкування обірвалося. І мені стало настільки його не вистачати, що мимоволі шукала поглядом серед бійців, все частіше згадувала наші бесіди. І дуже шкодувала, що тоді санітарка завадила сказати, що й він мені подобається. Тож, коли мені запропонували поїхати на місяць до Швеції по обміну досвідом, я, не вагаючись, погодилася. До України повернулася, коли у нас вже достигали вишні. І в той же вечір до квартири подзвонили. Відчинивши двері, я не могла повірити своїм очам – на порозі стояв Андрій. Стояв без будь-якої палички, широко усміхаючись і тримаючи у руках величезний букет квітів.
– Привіт, красуне! – тихо мовив. – Все не міг дочекатися, коли ти повернешся. Прийшов тобі подякувати.
– Заходь! – радісно запросила я, відчуваючи, як затріпотіло у грудях серце. – Я за тобою скучала.
– Справді? – аж стрепенувся Андрій. – Я також. Переступивши поріг, він міцно обняв подругу, щоб… більше ніколи від себе не відпустити. Того вечора він запропонував їй стати його дружиною, і Юля погодилася.
– У кінці вересня ми одружилися і тепер чекаємо малюка, – щебетала подруга. – Знаєш, я не сподівалася, що це літо так змінить моє життя. Я кохаю і є коханою… З усмішкою на вустах засинаю і прокидаюся в обіймах коханого. Це і є щастя.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
