Дій активно! Живи позитивно!
Після того, як похоронила рідного сина, жінка з Волині тільки й тримається за життя любов’ю трьох сиріток.
«Це ще надто жива рана, щоб торкатися», – крізь сльози промовляє Жанна Радзивілюк. Тож єдине, що її тримає, що допомагає усміхатися та мріяти про завтра, – стали діти. Хай не всі вони кровні, але такі близькі. Хай чужою жінкою народжені, але найрідніші у світі…
Жанна Радзивілюк із волинського села Волошки, що в Ковельському р-ні, із поштою пов?язала свої дитинство, юність, молодість і сьогодення. Завдяки пошті познайомилася з чоловіком Михайлом і про своє життя у шлюбі тільки хороше розповідає:
– Ще від початків у нас повелося, що в будь-якій ситуації ми одне із одним радилися. Часто бувало: я про щось думаю, а Міша те саме озвучує.
Подібне вийшло й того дня, коли подружжя Радзивілюків вирішило всиновити дитину.
– На той час нам обом було майже по 30. Виховували двох синів: Сергійка та Андрійка. Вони вже дорослі хлопчики були: старшому – дев’ять, меншому – сім. А мені так хотілося дівчинку: бантики, рюшечки, туфельки. Дозволяло б здоров’я – народила. А так… – зітхає співрозмовниця від споминів.
Відсутність маленьких дітей постійно гнітила подружжя. Михайло із Жанною старалися цього не показувати. Навіть одне одному. Але того вечора ніби якісь вищі сили підштовхнули до відвертої розмови.
– Як зараз бачу цю картину: всією сім’ю повечеряли, діти пішли своїми справами займатися, а ми з чоловіком за столом лишилися. «Знаєш, – кажу, – Міш, у нас так мало діток. Давай якусь сирітку із дитбудинку заберемо». Він глянув на мене так пильно – й у відповідь: «Я так давно чекав, аби ти це сказала!..»
Тієї хвилини, здавалося, каменем відпали багаторічні сумніви й тривоги, смуток і безнадія. Невдовзі батьки покликали обох синів. І, почувши запитання мами й тата, хлопчики заплескали в долоні: «Хочемо! Хочемо!» Але попередили: «Тільки братика».
Здавши необхідні документи, подружжя стало чекати. А невдовзі поїхало у Будинок маляти. І коли їм винесли шестимісячного хлопчика і воно, маленьке, простягло до чоловіка рученята, єдине, що змогло зробити подружжя, – заплакати від щастя...
Через три роки подружжя Радзивілюків всиновило 6-місячну Діну.
– З усиновленням нам дуже поталанило, – вважає жінка. – Бо, коли береш уже старшеньку дитину, вона тривалий час має звикати до життя в сім’ї. Іноді адаптація затягується на роки. А в нас усе – тьху-тьху-тьху – непомітно пройшло. Якби не злі язики, діти й досі не знали б, що у них десь є біологічні батьки.
Хоча, міркує співрозмовниця, рано або пізно правда мала відкритися. Тим паче, не в місті живуть, а в селі, де кожен одне одного знає. Просто батькам хотілося розповісти все обережно: аби не ранити дитячого серця. Бо не кожен зумів би зреагувати на почуте так, як це зробив Вадим.
– Він запитав, повернувшись зі школи: «Мамо, ви мене народили чи з дєтдома взяли?» – пригадує Жанна Борисівна.
Сказати, що це дитину приголомшило? Можливо. Але трагедії з цього хлопчик не робив. Адже, коли мав три роки, подружжя Радзивілюків усиновило Діну. А згодом (через два роки) в сім’ї з’явилася ще одна дівчинка – Катруся.
– Коли ми приїхали взяти третю дитину, нам розповідали за різних малят. Катя ж вразила тим, що була дуже маленька і худенька. На той час їй виповнилося два роки і три місяці, тобто вона на пару місяців була молодша, ніж Діна. Але різниця у зрості величезна. «Мабуть, недоїдає, недосипає, обділене і знедолене», – стиснулося серце, й ми не могли її не прихистити, – зізнається оповідачка.
Чи дійсно два роки інтернату далися взнаки, а чи просто характер інший, утім Катруся дуже відрізняється від старших братика й сестрички. І річ не лише в тому, що досі лишається не за віком худенькою та маленькою. Просто натуру має іншу, пояснює Жанна Борисівна:
– Якщо старшеньку, Діну, хтось захоче образити, кольне тим, що «дєтдомовська», вона прибіжить, обніме, в очі загляне: «Правда, мамо, ви мене любите?» – «Правда, доню». І дитина знову біжить на вулицю, щаслива. А от Катруся дуже ранима, надто болісно сприймає своє походження. Багато зусиль треба було докласти, щоби привчити її до ласки, любові, щоби вона сама захотіла притулитися. Якщо хтось чужий її скривдить – не біжить до мене, а десь у темному куточку ховається й плаче. І це при тому, що в нас вона вже сьомий рік...
Пухлина головного мозку забрала сина
Після того, як у квітні 2013-го Жанна Борисівна поховала старшого сина Сергія, саме троє меншеньких діток фактично тримають жінку на цьому світі.
– Менший із моїх рідних синів, Андрій, має трохи замкнутий характер. Часом хочу про щось розпитати, а він: «Ой, мамо, нашо воно вам!». Старший же, Сергій, був щирим, відкритим. Завжди нам із ним було цікаво побалакати. Але пухлина мозку п’ять із половиною років мучила дитину й нас, чотири операції заставила зробити і... врешті забрала в мене сина… Не раз я після того уявляла: що би робила після смерті Сергія? Чим від болю рятувалася б? І щоразу дякувала Богу за те, що, забравши одну дитину, взамін подарував мені трьох.
Багато гірких дум передумала мати, багато переплакала. Але навіть найсильніший біль притуплюється, коли щоранку чуєш «Мамо», коли маленькі гаврики постійно на роботу прибігають, коли до шевченківських днів спішиш сорочечку вишивати, бантики зав’язати...
І щойно Жанна Борисівна це промовила, як двері поштового відділення відчинилися, й на порозі постало усміхнене дівча:
– Ось це і є моя Катруся, – також засміялася жінка. І те, з якою довірою дитина притулилася до маминих грудей, повідало більше, ніж уся наша розмова.
Оксана Бубенщикова.
На фото автора: Жанна Радзивілюк із донькою Катрусею
Матеріал ініційований Українським журналістським фондом та Благодійним фондом Олександра Шевченка
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
