Після втрати на фронті ноги Жар побудував дім на Волині, опанував авто і помагає побратимам
Від народження Сергій Жар жив у Молдові. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Навіть коли сім′я переїхала до Луцька (бо мама родом із села П′яннє, що за 25 км від Луцька, а тато – з Підлозців Рівненської області), чоловік залишився в сусідній державі, здобув там освіту, щоб працювати з комп′ютерами.
– В лютому 2022-го ми з друзями поїхали в Буковель відпочити. Так спускався на сноуборді, що сильно травмувався. Із перебинтованим плечем приїхав 23 лютого провідати батьків. А тут починається війна… – згадує Сергій, якому на той момент було 34 роки.
Він ледве впросив маму виїхати до Польщі (зараз вона з татом уже в Німеччині). А сам записався патрулювати вулиці Луцька.
– Міг, – каже Жар, – спокійно виїхати з України. Але не зміг залишитися осторонь. Бо Україна – Батьківщина моїх батьків і предків. Тому пішов служити.
З перших місяців повномасштабного вторгнення Сергій добровільно вступив до лав ЗСУ, безпосередньо до ОЗСП «Любарт», на посаду командира відділення штурмової групи. З 2023 року служив у 144-му центрі ССО. Брав участь у бойових діях у Херсонській, Запорізькій, Харківській, Донецькій областях, а також у боях за Бахмут. На Запорізькому напрямку, коли витягував загиблого побратима, отримав перше поранення. Знову у стрій. Бої за Вовчанськ. Але найгарячішою точкою став у 2024-му Часів Яр.
– Якраз був вересень. Із трьома бійцями йдемо на завдання. Я перший, бо командир. Дивлюся у планшет, де карта, в небо, де дрони, під ноги, де міни. Чотири «пелюстки» обійшов, а п′ятої не побачив. Вибух. Хлопці розбіглися. В мене кров. Наклав турнікет. Хлопці підбігли, дотягнули його міцніше. Трохи на ношах мене несли. Трохи я на одній нозі помагав, бо ж із броніком важив кілограмів 130. Викликав евакуацію. Зразу броньований хамер підлетів. І я до останнього, – зізнається Жар, – сподівався, що ногу мені врятують.
Але інфекція та понад тринадцять операцій позбавили всіх шансів. І врешті лікарі сказали: «Хочеш жити – треба робити ампутацію».
– Зрозуміло, що спочатку був сильний відчай: 37 років, молодий, а тут без ноги. Десь через добу я прийняв ситуацію. Вирішив: головне – живий, просто без частини ноги. А коли потрапив у Реабілітаційний центр «SuperHumans» і побачив, як там молоді хлопці без рук, без обох ніг, але на позитиві, то зрозумів: мені ще крупно пощастило, що на травмованій нозі навіть коліно вціліло, – продовжує Сергій.
Після того довелося ще трохи підрізати ногу, бо остеофіти і неврома не давали можливості стати на протез. А через дев′ять місяців після поранення Сергій уже ходив…
Відразу, як запротезився, Жар хотів повернутися до свого підрозділу. Та все виявилося не так просто. А юридичного супроводу Сергій не мав.
Які проблеми найбільше болять після фронту
– Десь пів року в мене пішло, щоб оформити всі документи на групу інвалідності, на отримання пенсії. За всіма тими довідками катався по цілому місту. Добре, що побратим порадив хорошого юриста. То той підказував, які документи збирати, куди їх везти, – зізнається Жар. – Та й із інклюзивністю в місті проблема. Ветеран на кріслі колісному не всюди потрапить. А просити допомоги – це для ветерана важко, бо не хочеться бути безпомічним. Якось думав від центру міста проїхати до обласної лікарні, то на тротуарах такі високі бордюри, що мусив рухатися просто по проїжджій частині.
Зі всіх офіційних установ, куди довелося звертатись, Сергій Жар ставить у приклад департамент із питань ветеранської політики Луцької міськради:
– Там працюють хороші компетентні фахівці. Є доступ на кріслах колісних. Тільки чому не можна так зробити всюди? Чому не створити такі центри, куди би ветеран прийшов і в одному місці оформив усі необхідні документи? – ділиться Сергій наболілим.
Весь той час, скільки Жар повертався до життя після важкого поранення, його підтримували тільки рідні й побратими.
– Пам′ятаю, батьки зразу після мого поранення сказали, приїдуть з-за кордону. Я напівжартома попередив: «Будете плакати – виставлю за двері». І ви би бачили, як вони старалися, щоб не розплакатися прямо в палаті. Виходили в коридор, давали волю сльозам, говорили щось між собою, а потім поверталися, – згадує Сергій. – Побратими теж допомагали: і психологічно, і в побутових питаннях.
Як і чим можна підтримати наших ветеранів
Та й сам Сергій для багатьох був підтримкою.
– У госпіталі в Києві хлопці були настільки подавлені після ампутації, що місяцями не виходили з палати. І коли я вже через пару тижнів сів у крісло колісне й поїхав на вулицю, вони побачили – й теж за мною, – згадує Сергій. – У Моршині був із хлопцем, який добровольцем пішов на війну і в 21 рік лишився без обох ніг. Якось він каже: «А я ніколи не бачив Карпат». – «То поїхали!» І він до своєї культі прикріпив скотчем дерев′яну палицю, щоб кермувати машиною. Будучи ще без протеза, я на одній нозі закинув обидва крісла колісні в багажник, і ми поїхали в гори. Один раз, потім – іще один. Лікарі казали, такого заїзду ще не бачили: ніхто не дебоширить, не п′є.
Бо алкоголь, наркотики, визнає Жар, – це дуже серйозна проблема серед ветеранів. І не треба цього приховувати. Треба її вирішувати!
– Людина, яка не була на війні, навіть не уявляє, через що проходять військові. Зрозуміло, що психіка не витримує. Через те – агресія, навіть до рідних. Але кидатися на людей, заливати свій біль горілкою не вихід, – переконаний Сергій. – Я вважаю: маєш проблему – звернися до психолога, поговори з побратимами. Але більшість ветеранів тримають усе в собі. Особливо по селах, де ні потрібних фахівців, ні побратимів, із якими можна поговорити. Отримає чоловік пенсію, всі гроші пробухає. А до психолога не йде, бо чи соромиться, чи не має довіри.
Сам Сергій теж декілька разів пробував спілкуватися із психологами. Але вони виявилися не готові до того, що почують.
– От до мене зразу після поранення прийшла в госпіталь молода психологиня: «Що вас турбує?» – «Що в мене, – кажу, – немає ноги». Вона заціпеніла. Через хвилину: «А ще що?» – «Більше нічого». На цьому наш сеанс закінчився.
Сергій не розуміє, чому так, але питання психологічної допомоги для ветеранів чомусь на другому плані.
– Відновлення психіки має йти паралельно з фізичною реабілітацією, – з власного досвіду знає Жар. – Повинні працювати цілі центри психологічного відновлення. Бо алкоголь, наркотики, агресія – це все наслідки. А в Україні я знаю тільки декілька таких центрів, при тому, що ветеранів із кожним днем стає більше. Якщо зволікати, то вирішувати цю проблему буде все складніше.
Натомість серед найкращих способів психологічної реабілітації для самого Сергія виявився спорт. Тільки-от витягнути ветерана на перші тренування не так і просто.
– Я сам не хотів нікуди ходити. Просто після декількох запрошень уже було незручно тренерці відмовити, – зізнається Сергій. – Але вже на першому тренуванні з адаптивного волейболу побачив багато таких же, як сам, ветеранів із ампутаціями. Поспілкувалися, пожартували – вже й настрій піднявся. Так пішов на друге, третє тренування – і зловив азарт! Уже хотілося не просто грати, а перемагати суперників із інших областей. І тепер щотижня сідаю в машину і зі свого села, де недавно оселився, їжджу до Луцька на тренування.
До речі, житло – ще одна болюча для ветеранів проблема.
– Наш із батьками дім лишився в Придністров’ї. В Луцьку батьки винаймала житло і паралельно будували хату у Брищі. Після початку повномасштабної батьки виїхали за кордон, я – на фронт: словом, не до будівництва. І коли я, вже після ампутації, мав десь оселитися, то мав тільки батьківську хату, де ні світла, ні води, ні газу, на милицях мусив ходити до туалету на вулицю. А це вже осінь, холодно. Але що було робити? За ті бойові, які мав, купив будматеріалів. Попросив друга допомогти з ремонтом. Зробив ванну, кухню, одну кімнату. Батькам нічого не казав, щоб був сюрприз. І коли вони приїхали з Німеччини додому й почули від мене: «Ну от, тепер маєте, де жити», то аж заплакали. А мені так приємно, що зробив батькам власний куточок на старість.
А нині Сергій допомагає тим ветеранам, на яких тільки чекає весь цей шлях повернення в мирне життя.
– Коли побратими, які зараз воюють, попросили очолити на Волині підрозділ громадської організації від Сил спеціальних операцій, я не міг не погодитися. У травні 2026-го ми зареєстрували «Братство сталевих». Вступив до Ради ветеранів, яка діє при Луцькій міській раді. Вже зібрав вісьмох ветеранів, які хочуть займатися адаптивним баскетболом. Тепер шукаю їм спеціальні крісла колісні, – ділиться Сергій планами. – Треба щось робити. Бо ветерани хочуть бути активними й корисними у своїй громаді.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
