21 Січня 2019
Новини

«Одразу обох моїх синів забрали на війну», – матір загиблого Героя з Волині

«Одразу обох моїх синів забрали на війну», – матір загиблого Героя з Волині

Одразу обох її синів забрали на війну. Один із них так і не повернувся додому живим.

Артем Карабан завжди намагався бути першим. А ще – дуже поспішав жити. У 18 років він уже встиг одружитися і навіть стати татом. А в 21 рік він узяв до рук зброю і пішов боронити свою державу. На цьому відліку років його життєвий шлях завершився. У запеклому бою під Савур-Могилою він отримав поранення, не сумісне з життям. Злощасна куля пройшла над захисною пластиною бронежилета. Дорогою до госпіталю він стік кров’ю. Того дня тоді ще 2-річна Сашенька назавжди лишилася без татка…

Любові Карабан в один день довелося відірвати від серця і відпустити на війну найцінніше – своїх обох синів. Одного вечора військовий комісар приніс до них додому і вручив одразу дві повістки. Одну для Олександра, якому на той час було 23 роки, іншу – 21-річному Артему. Це була весна 2014 року. Брати потрапили у 51-шу окрему механізовану бригаду, щоправда – у різні батальйони. Хлопців, ледь підготовлених до ведення бойових дій, відправили на Схід.

– В той час ми жили від дзвінка до дзвінка, аби лиш почути голоси синів і впевнитися, що вони живі, – починає свою розповідь лучанка Любов Карабан.

Травня 2014 року, коли відбувся сумнозвісний бій під Волновахою, Артема направили на підмогу до розстріляного блокпосту з нашими військовими під Волновахою. Він прибув туди якраз перед тим, як наших хлопців накрили залповим вогнем із вертольотів. Опісля частину військових, серед яких був і брат Артема – Олександр, вивели з епіцентру боїв на Широкий лан. А 150 хлопців, серед яких був і сам Артем, залишилися у складі батальйонно-тактичної групи «Колос» 51 ОМБр.

–  Того дня Артем написав смс: «Тато, усе поле встелене тілами…» Він лишився на полі бою, а з ним – багато побратимів. Вони прийняли рішення захищатися до кінця, – додає згорьована матір.

Савур-Могила... Напружені довготривалі бої українських військових з терористами за цю стратегічно важливу висоту забрали багато життів наших хлопців. Чимало з них взяли у полон.

7 серпня, при зачистці після зайняття приміщень, терорист із засідки вистрелив у Артема. Куля потрапила йому у груди, оминувши захисну пластину бронежилета. Побратими одразу надали йому першу допомогу, однак потрібно було чимшвидше доправити його у госпіталь. Попри шквальні обстріли, військовий вертоліт Мі-8 кілька разів намагався приземлитися, аби забрати поранених, та марно. У той час з екрану телевізора, у новинах, мама Артема бачила, як цей вертоліт відчайдушно намагається приземлитися. Тоді вона й гадки не мала, що у числі важкопоранених, яких він намагався забрати, – її рідний син. І відлік його життя уже іде на години. Зрештою, поранених вдалося вивезти на БМП. Та для Артема ця дорога виявилася останньою. Дві години він стікав кров’ю. Його серце зупинилися на під’їзді до Амвросіївки.

Загиблий герой

Тіло Артема поїхали упізнавати батько з братом Олександром, який якраз 8 серпня прийшов у відпустку. Про смерть молодшого сина  батьки дізналися по телефону від побратимів. «Наче спить», – такими були слова батька, якому показали бездиханне тіло Артема…

– Це був надважкий період для нашої сім’ї. Я просто не знала, як жити далі. Десь півроку взагалі намагалася не виходити на вулицю. Аби не чути співчуттів, які ще більше ятрили рану. Були й такі, які говорили, чому я не відкупила своїх синів. Так наче люди не розуміли, що мої сини – справжні чоловіки, які самостійно прийняли рішення захищати Україну, – розповідає Любов Карабан.

Зіткнувшись з непоправним горем і втратою, можна все життя жити з думкою: «Чому я?», а можна поставити перед собою питання: «Для чого ця ситуація мені дана?», і жити далі. Любов Карабан обрала останній варіант. Вона вирішила об’єднати разом усіх, хто пережив біль втрати власної дитини. Бо направду найстрашніше – коли батьки ховають своїх дітей. Так вона очолила Громадську організацію «Члени родин загиблих в АТО «НАДІЯ», а у жовтні 2017-го її нагородили відзнакою УПЦ КП – медаллю «За жертовність та любов до України».

У нас є 380 родин загиблих. Точніше, самих загиблих (померлих) у нас понад 200, але родина загиблого – це може бути і мама, і тато, і дружина та діти. Одного разу я зателефонувала одній дружині, яка втратила на війні чоловіка і запропонувала нам всім зібратися у мене вдома, познайомитися і проговорити свій біль. Це було у кінці 2014 року. І ви знаєте, ця зустріч була потрібна кожному. Потім ми створили організацію, і вже в січні 2015 року влаштували мітинг проти скасування пільг родинам загиблих. І ми таки відстояли свою позицію. Адже ми розуміли, що життя, яке хлопці віддали за мир в Україні, не можна прирівнювати до грошей. І пільг, зароблених ціною життя, не можна забирати. На сьогодні у нас є 25 чоловік в організації. В минулому році ми організовували вечір пам’яті за нашими загиблими на війні воїнами-волинянами. Тепер ми вирішили створити організацію «Єдина родина Волині». Адже в районах, особливо в дальніх селах, люди не знають, якими пільгами і як вони можуть скористатися, а потрібно, щоб кожна така родина мала однакові права. Тобто так ми вирішили охопити всю область, – розповідає Любов Карабан.

На сьогодні основною метою організації є створення музею в пам’ять про тих, хто воював, і хто загинув у російсько-українській війні і аби їхні імена були вписані у сторінки історії. І аби кожному загиблому на війні волинянину врешті присвоїли звання почесного громадянина Волині. Є й багато інших завдань, які потрібно буде вирішити цим сильним матерям.

Мати загиблого героя

…Похований Артем Карабан на Алеї Слави, що у селі Гаразджа Луцького району. Удовою залишилася молода дружина, а донечка Сашенька – без татка. Дівчинка надзвичайно на нього схожа. Коли побратими з «Колоса» побачили цю крихітку, багато хто не зміг стримати сліз, хтось просто закурив. «Вражаюча схожість», – казали вони тоді. «Коли зі мною щось трапиться, маєш двічі її цілувати: один раз за мене, раз – за себе», – таку настанову матері телефоном не раз давав Артем. І по сьогодні вона не забуває виконувати це прохання сина. Коли загинув тато, Сашеньці було усього 2 рочки. Здавалося б, діти у такому віці швидко усе забувають і не так болісно усе сприймають. Однак дитина і дотепер буває, плаче, і каже, що вона хоче татка живого, а не на фото.

 «Я пишаюся своїм сином, він у мене – Герой, він прожив коротке життя, але гідне справжнього чоловіка», – додає Любов Карабан та завершує: «А я, разом з такими ж батьками, докладемо максимум зусиль, аби пам'ять про наших загиблих на війні дітей була вічною!»

Ірина Бура

 

Все про: Україна, Волинь, Найцікавіше, Життя, Долі, Сім'я, відносини
В тему