26 Жовтня 2018
Новини

Мати героя-айдарівця досі не знає, чи свою дитину вона похоронила

Мати героя-айдарівця досі не знає, чи свою дитину вона похоронила

Тому ставить свічку і за здоров'я, і за упокій єдиного сина, який залишив бізнес, дім, сім'ю та загинув, захищаючи Україну.

Увесь рік рідні не мали жодної вісточки, де їхній Вітя: живий? мертвий? у полоні? Увесь рік вони понад усе мріяли почути його «Що там у вас?» Навіть їдучи забирати тіло, сподівалися, що це не Віктор Кумецький. Проте восени 2015-го найстрашніші здогадки врешті стали правдою…

«Мамо, не кричи, я тобі колечко сплів із дротика»

– Мій Вітя, народжений у Луцьку 1973-го, з дитинства був хворобливим хлопчиком, – гортаючи фотоальбом, починає оповідь мама, Галина Лукашівна. – Мав бронхіальну астму, в садочок майже не ходив. Аж коли пішов до школи, переріс ті болячки, став футболом, хокеєм займатися. Любив сюрпризи робити. Було якось: приходжу з роботи – нема мого першокласника. Я весь будинок підняла на ноги. Вже хотіла в міліцію заявляти – аж бачу: йде! «Мамо, не кричи, я тобі колечко плів із дротика, – каже. – І щоб ти раніше не побачила, в рів сховався…».

«Був і бешкетником», – усміхається мама. То повідламує вішаки в гардеробі, то урок зірве. Не раз пропускав заняття, аби піти на тренування з футболу. Зате у складі юнацької команди їздив на змагання Україною та Росією. Коли восьмикласником здобув перемогу у складі ФК «Підшипник», подарував мамі великого термоса, що в ті часи вважався дефіцитом. А коли закінчував Луцьку школу № 1, мріяв стати вчителем фізкультури.

Віктор Кумецький боєць Айдару дитячі фото

Однак мрія так і не здійснилася. Після здобуття фаху шофера Віктор Кумецький пішов служити в армію. Після демобілізації працював у правоохоронних органах та в патрульно-постовій службі. Але найбільше припало йому до душі працювати таксистом.

– Саме тоді ми з ним і познайомилися, – долучається до розмови Вікторова дружина Руслана. – Це було якраз на День Незалежності, 24 серпня. Я поверталася з роботи, а мені назустріч – компанія. Стали жартувати. Ми з Вітею відразу сподобалися одне одному.

Протягом року, скільки зустрічалися Віктор із Русланою, чоловік підкорив серце жінки веселим норовом, щедрістю, букетами ромашок і троянд. А коли дізнався, що Руслана носить під серцем їхню дитину, щастю чоловіка не було меж.

Віктор Кумецький боєць Айдару в армії

«Ми дві доби шукали чоловіка, а він тим часом їхав на війну»

– Коли розпочалося АТО й чоловіків стали забирати до війська, Вітя змінився, постійно про щось думав – пригадують жінки. – А 23 серпня 2014-го, нічого нам не сказавши, поїхав на Схід. Тільки синові промовив: «Сашо, я йду в «Айдар». Ось тобі моя робоча рукавиця з монетами: на перші пори хватить». Поцілував сина й пішов…

Мати з дружиною дві доби шукали, куди зник чоловік. А він аж на третю добу увімкнув мобільний телефон і сказав, що вже на Луганщині в складі батальйону «Айдар».

– Син як почув – давай ридати. З тиждень дитина плакала, дзвонила до тата і просила повернутися, – пригадує вдова Руслана. – Через пережитий стрес у Сашка загострилася бронхіальна астма, почастішали напади задишки. Але Вітя був невблаганним…

Віктор Кумецький боєць Айдару

Терористи добивали бійців і все це знімали на телефон

А потім настала чорна для айдарівців дата – 5 вересня 2014-го. Увечері 4 вересня Віктор, ніби щось передчуваючи, обдзвонив усіх рідних. Із дружиною Русланою спілкувався понад годину. А доки вони розмовляли, диверсійна група ворога вже пробиралася вглиб української території, аби наступного ранку підступно розстріляти колону 24-го батальйону «Айдар». Бій був пекельний. Хлопці горіли живцем. Тіла з розірваними нутрощами лежали просто посеред дороги. Кому не пощастило загинути миттєво, конали у важких муках. І все це терористи знімали на мобільні телефони й викладали в мережу YouTube для загального доступу.

Коли мама Галина з дружиною Русланою стали допитуватися про долю Віктор Кумецького, в луцькому штабі «Айдару» казали: «Про бій знаємо. Про живих і загиблих – ніякої інформації. Дістатися туди неможливо». Рідні зверталися до народних депутатів, президента Порошенка, прем'єра Гройсмана. У відповідь чули: «Хлопці безвісти зникли. Тільки їх знайдемо – зразу повідомимо». І така невідомість тривала весь рік…

Тривалий час Галина з Русланою сподівалися, що Вітя – у ворожому полоні. Навіть документи отримали, де Віктор Кумецький значився у списку серед сотні українських полонених.

– Коли відбувався перший обмін полоненими, наш Сашко летів із волонтерами на відпочинок. Щойно почув новину – зразу подзвонив мені: «Мамо, а нашого тата нема серед звільнених?» – «Нема, – кажу, – сину. Але ж усе ще попереду». І так ми чекали, – зітхає вдова Руслана.

Віктор Кумецький боєць Айдару нагороди

Віктор Кумецький боєць Айдару нагороди фото 1

«Почую про полонених – і шукаю синове лице»

Аж коли Галині Лукашівні провели ДНК-експертизу, стало ясно: серед тіл, похованих на Луганщині, є і її син. Він – під номером «241». Через перелом руки мати не змогла поїхати до Старобільська забирати тіло. Тому на Луганщину вирушила дружина Руслана.

Згадуючи ту важку поїздку, жінка зізнається:

– Враження від Сходу у мене двояке. 90 відсотків тамтешніх людей вороже ставляться до України та наших бійців. Дехто відверто казав: «Нащо сюди прийшли?» Дехто злорадно усміхався, бачачи напис «вантаж 200» і фото загиблого. Але були й такі, які, прочитавши напис на машині, пригощали обідом…

Згадувати похорон, який відбувся 23 вересня 2015-го, жінки не стали: надто болюча ця рана. Та й що, кажуть, згадувати, коли поклали у труну мішок із рештками, новий одяг, берці. Хоронили, а душа не хотіла, не могла вірити, що то їхня найдорожча людина: єдиний син, коханий чоловік, турботливий тато. Син Саша не зміг прийти ні на похорон, ні потім на могилу. Бо хоча минуло чотири роки, та у свої 17 хлопець не змирився, що ніколи більше не почує татів голос, не обійме, не прийде з ним на випускний у коледжі, не розділить радості весілля…

– Хоча офіційно мій син загинув, а його могила – на Алеї слави, що в селі Гаразджа, втім усе одно жевріє надія: а раптом Вітя десь у полоні? Як тільки десь чую про обмін, зразу біжу до телевізора і вглядаюся в кожне лице: раптом єдину свою дитину побачу... – плаче мати. – От і цього року на Покрову ставлю свічку за сина-героя й не знаю де він: серед живих чи серед мертвих. Але священик порадив: «Бог розбереться. А ви не зробите нічого поганого, якщо помолитеся і за здоров'я, і за упокій». Так ми й живемо…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, Волинь, ато, айдар, віктор кумецький
В тему

Останні матеріали