Наталія Сахарчук із дитинства була вихована в любові до Бога. Тож коли вийшла заміж і народила трьох синочків, то і для них звичним було щотижня ходити на службу Божу і приймати Святе Причастя.
– Коли моєму старшому синові, Миколці, виповнилося дев’ять років, він захотів стати паламарем. Із серпня 2014-го почав прислужувати у Свято-Покровському храмі Луцька. Але це не заважало йому і до школи ходити, і у футбол пограти, – розповідає мама Наталія.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
«Вашу дитину збила машина»
Того жовтневого вечора Наталію Сахарчук огорнула тривога. Коли жінка разом із чоловіком та найменшим сином, Богданом, переходила дорогу на вулиці Львівській у Луцьку, то подумала: «Але машини літають. Так і збити можуть». Втім своїх думок не озвучила, щоб не накликати біди. Натомість дістала мобільний телефон і набрала Миколку. Бо хлопець із молодшим братом Антоном мали через 15 хвилин переходити ту ж дорогу, повертаючись із футболу. «Мамо, ми вже йдемо. Скоро будемо», – відповів Миколка. А чоловік Наталії зауважив: «Та що ти переживаєш! Не перший раз вони йдуть самі».
Однак у Наталії все одно серце було не на місці. Коли вона з чоловіком дійшли до свого будинку (а це хвилин десять ходьби від того переходу) і зупинилися переговорити із сусідами, Наталія знову дістала мобільний. Гудок, другий, третій. «Алло, синку! Ви де?» Та у трубці замість Миколки промовив чужий жіночий голос: «Вашу дитину збила машина».
– Мене ніби хто обухом по голові вдарив. Я віддаю сусідці трирічного Богдана. І разом із чоловіком біжимо до того злощасного переходу. Чоловік помчав на дорогу, вскочив у маршрутку і поїхав першим. А я на каблуках полетіла навздогін, – згадує жінка події семирічної давнини. – За скільки добігла – не пам’ятаю. Тільки бачу – «швидка». Люди зібралися. На узбіччі моя дитина лежить на траві. Пів голови у крові. Я до нього. А він: «Мамо…» Живий!..
Далі все відбувалося, як у тумані. Лікарі. Ноші. Дитину перекладають в авто. «Швидка», увімкнувши сирену, мчить до обласної дитячої лікарні. Там усі бігають. Везуть, на ходу дають доручення. Обстежують. Знову кудись везуть. І аж коли Наталія побачила «Реанімаційне відділення», зрозуміла: життя її Миколки під загрозою.
На 4-й день перевели з реанімації
– Я сіла під реанімацією. Чекаю. Місця собі не знаходжу. Що? Що з моєю дитиною? «Господи, спаси! Матінка Божа, захисти», – плачу і благаю. Виходить лікар: «Можете пройти». Заходжу в палату – а там… – ковтає Наталія сльози. – Мій Миколка лежить, прив’язаний до ліжка. Весь у трубочках: на пальцях, у носі, в тулубі. Через одну трубочку, яка стирчить із легені, стікає кров. Боже! Що то?!
Коли Наталія трохи опанувала себе, лікар пояснив: під час аварії внаслідок сильного удару в Миколи всі внутрішні органи та головний мозок трясонуло так, що вони змістилися, а легеня лопнула. Через це у ній стали набиратися кров і вода, легеня згорнулася і перестала працювати. Щоб підтримати організм, із легені треба прибирати зайву рідину. А оскільки Миколка вириває всі «трубочки», то довелося його прив’язати.
На запитання, чи виживе дитина, хірург заспокоїв: усе буде добре. Проте Наталія відчувала: медики просто не хочуть її хвилювати.
– Я попросила лікарів Миколчин натільний хрестик покласти йому під подушку. Сама взяла мобільний, набрала сестру, розказала про аварію і попросила читати акафіст до святителя Миколая. Чому саме до Чудотворця? Не знаю. Просто якийсь внутрішній голос підказав. Сама ж узялася промовляти всі молитви, які знала, і вірити: Господь нас не залишить…
На прохання лікарів Наталія з чоловіком поїхали того вечора додому. За всю ніч не зімкнули очей. На всі дзвінки про ДТП відповідали одне: «Моліться за рятунок нашого Миколки». О 7.30 ранку Миколчин тато (бо Наталія лишилася з двома меншими дітьми) вже забігав до реанімаційного відділення. Що чекає його за цими дверима? Чи живий син? Із завмиранням серця чоловік відчинив двері палати. «Привіт, тату», – почув рідний голос. І від серця відлягло…
– Вже на наступний день після операції нам дозволили погодувати дитину. На третій день лікар сказав: «Ваш малий рветься ходити по палаті». А на четвертий медики, не розуміючи, як таке може бути, перевели Миколку до звичайної палати, – згадує пані Наталія.
Уже потім жінка дізнається, що лікар-пульмонолог, якого попросили оцінити шанси Миколки, глянув на знімок і насамперед запитав: «Ця дитина ще жива?» Настільки важкими були після аварії травми хлопчика. Проте Наталія про це знала. Вона разом із десятками (чи, може, й сотнями) небайдужих людей щиро молилася. І швидке покращення стану дитини пояснювала Божою милістю. А потім сталося дещо, від чого в жінки аж мороз пішов по шкірі!..
Дядько із сивою бородою
Це була субота. Наталія сиділа поруч із Миколкою, коли до палати зайшов настоятель лікарняної каплички. Молодий панотець запросив до вечірньої та вранішньої літургії і вийшов.
– А до мене не цей священник приходив, – здивовано промовив Миколка, коли за церковником зачинилися двері.
– Тобто «не цей»? А що – в тебе був іще хтось? – насторожилася мати.
– Ну, так. Зайшов до палати дядько. В нього було сиве волосся, велика сива борода і очі – голубі-голубі!
– Він був у підряснику? – запитала Наталія, аби зрозуміти, чи до хлопчика справді заходив іще один церковнослужитель.
– Та ні. Він був у чорних штанах і червоній кофті.
– І що він хотів?
– Він підійшов до ліжка. Запитав: «Тебе звати Миколка?» Я сказав: «Так» і подумав: «Звідки цей дядько знає моє ім’я?» А він каже: «От бачиш, як Бог тебе любить. Аж прислав мене до тебе». Далі підійшов: «Тут у тебе болить?» – запитав, глянувши на ліву легеню. Я хитнув головою. Він торкнувся рукою того місця. Тричі промовив: «В ім’я Ісуса Христа, рана зцілися». Далі торкнувся голови (шкіра на ній із лівого боку була зчухрана від скроні аж до потилиці). Знову прошепотів «В ім’я Ісуса Христа, рана зцілися». І потім вийшов із палати.
Коли Наталія слухала слова дитина, в жінки аж мороз пішов по шкірі. Невдовзі вона принесла до палати ікону Миколая-Чудотворця. Син тільки глянув на образ, як відразу відповів: «О! Це той самий дядько, що до мене приходив. І очі точно такі самі!»
Як для Наталії, так і для всіх, кому жінка оповідала випадок із сином, почуте було шоком (у доброму значення цього слова). І аж тоді стало зрозуміло, чому Миколка одужував не по днях, а по годинах.
Медики, які спершу дивувалися такому стрімкому поліпшенню стану пацієнта, потім уже й не кололи хлопчику ні антибіотиків, ні вітамінів. На сьомий день повідомили: «І з такими травмами, як у Миколки, діти лікуються від кількох місяців до пів року. Але будемо вас відпускати додому. Єдине, що прописуємо, – щодня надувати повітряні кульки, щоб нормалізувати роботу легенів, і берегтися від можливих травм.
Троє дітей прислуговують у храмі
– Після того я два місяці ходила з Миколкою до школи. На кожній перерві затуляла його руками, бо ж діти бігають коридорами. Але й на цьому не припинився рятунок святителя Миколая, – продовжує Наталія. – Лікарі попередили, що на голові сина в місці удару буде величезний шрам. Але ж Чудотворець промовив над обдертою голівкою «В ім’я Ісуса Христа, рана зцілися». І вона ще толком не зажила, як на зчухраній шкірі став пробиватися пушок. Тож тепер у сина немає навіть сліду від шраму.
Після того випадку Миколай-Угодник не раз і не два помагав сім’ї Сахарчуків. Лікарі, які колись рятували хлопчика, щоразу, коли зустрічають Наталію, розпитують про стан дитини і погоджуються: без Божого промислу тоді не обійшлося. На знак подяки сім’я Сахарчуків щотижня молиться у Свято-Миколаївському храмі Луцька, а паламарями стали не лише Миколка, якому 23 грудня виповниться 17-ть, а й двоє молодших його братів.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
