Світлана помітно виділялася серед своїх ровесниць. Більшість однокласниць одягалося просто та скромно, лише в неї були наймодніші та найкрасивіші речі. Мати, працюючи директором універмагу, одна виховувала доньку, отож, пестила її, як могла. Втім, як кажуть, від суми та тюрми не зарікайся, біда зненацька завітала й до їхньої родини. Ревізія виявила в матері Світлани серйозну недостачу, котру вона не могла перекрити, тому на неї чекав суд. Злякавшись ганьби, жінка наклала на себе руки.
Старенькі бабусі, зібравшись у кімнаті, шепотіли однокласницям Світлани:
– Хоч ви вмовте її, щоб попрощалася з матір’ю. Не можна так... Смерть усіх мирить, навіщо зло робити?
Дівчата увійшли до сусідньої кімнати, де вона самотньо сиділа. Світлана не плакала, однак було видно, що горе її зломило: кола під очима, покусані губи, бліде обличчя. Дівчина навіть не захотіла слухати подруг:
– Ні! Не вибачу їй! Вона про мене подумала, коли вирішила вмерти? Я б її з в’язниці чекала скільки завгодно! Як вона могли залишити мене одну? Адже в нас з нею більше нікого немає!
До дівчат зайшла одна з переляканих через почуте за дверима бабусь:
– Чекала вона тебе, попрощатися сподівалася... Почувши, видно, твої слова, зрозуміла, що не прийдеш. Просто на очах погіршало їй, відразу вся плямами покрилася. Швидше треба виносити...
Усі поспішили на кладовище. Світлани поміж інших не було, вона так і не вийшла зі своєї кімнати.
Невдовзі вона поїхала в інше місто, вступила в технікум, а далі її сліди згубилися. Повернулася в рідні місця відвідати далеких родичів через десять років. Гуляючи вулицями дитинства, зустріла однокласницю, котрій і розповіла свою сумну історію:
– Приїхала на могилу до мами... Знаєш, спершу начебто все добре в мене складалося. Вчилася, була на повному державному забезпеченні, навіть квартиру отримала, та й робота хороша була. Зустріла Валерія, покохали одне одного. Одружилися, чекали дитину. А коли народила... У пологовому сказали: у немовляти вроджені тяжкі вади. Жило воно кілька годин. Пережили з Валерієм лихо. Наступного року народилася ще одна дитина... Мені її навіть не показали, померла майже відразу. Пояснили, що така хвороба несумісна із життям. Були на консультаціях у різних лікарів, обстежувалися – все у нас нормально. Старші жінки твердять, що це моя провина: маму не вибачила, в останню путь не провела... Я вже й до церкви не раз ходила, тепер на могилку приїхала пробачення просити...
Витерши сльози, Світлана усміхнулася:
– Ось, чекаємо весною дитину. Я уві сні бачила: дівчинка буде. Назвемо, як маму, – Ларисою. Якщо вона вибачить, усе буде добре.
Наступного дня Світлана поїхала. А через півроку стало відомо, що народила вона доньку і назвала її Ларисою.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
