Її картини вразили світ, хоча сама художниця ні дня не ходила до школи і навіть не мала паспорта

Картини Пабло Пікассо нині коштують по 100 мільйонів доларів. Але навіть цей всесвітньо відомий живописець і мультимільйонер був вражений талантом української мисткині Катерини Білокур. «Якби у Франції була художниця такого рівня майстерності, – казав він, – ми б змусили весь світ заговорити про неї».

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Не впустили до школи, щоб зекономити гроші

Мабуть, найбільшою бідою Катерини Білокур було те, що вона народилася в селі, а її батьки, все життя займаючись господарством, узагалі не розумілися на мистецтві, ба більше – вважали його непотрібним і навіть шкідливим.

Та що дивуватися, коли, будучи зовсім не бідними, батьки не подбали навіть про освіту дочки. Нащо, казали вони, Катерині ходити до школи, якщо для цього доведеться витрачатися на одяг та взуття? Тож дівчина самотужки опановувала грамоту.

Так само без учителів Катерина вчилася малярству. Вона малювала паличкою на мокрому снігу і на піску після дощу. Вуглинками розмальовувала білі стіни.

Батьки ж, замість похвалити, лише сварили доньку за «лінощі» та через «забудькуватість». Краще б, казали вони, по господарству помагала.

Що більше підростала Катерина, то більше захоплювалася малюванням. Бувало, потайки брала у свого брата олівці і квіточками розмальовувала зошит.

Із часом дівчинка навчилася з підручних засобів виготовляти все необхідне для малярства. Брала шерсть із котячого хвоста, кріпила її до палички – і виходили пензлики. Замість фарби, в неї були настоянки із соку буряка, моркви, калини, бузини. Як полотно художниця-самоучка використовувала шмат звичайної тканини, який для повторного застосування просто прала.

Які картини? Виходь заміж!

Але батькам дуже не подобалася, навіть викликала роздратування любов доньки до малярства. Вони вважали, що дівчина має працювати в полі, доїти корів, готувати їсти, вишивати рушники і мріяти про заміжжя, а не в кожну вільну хвилину бігти до квітів, щоб їх перемалювати.

Та Катерина не могла інакше. «Квіти, як і люди, живі, мають душу! А зірвана квітка – вже не квітка», – пояснювала дівчина, чому не бере квітів додому, а сама йде до них у поле.

На докори батька з матір’ю, що, мовляв, краще б шукала кавалера, дівчина пояснювала: якщо вийде заміж, узагалі втратить можливість малювати. Тож навіть, коли до неї приходили свататися, вона всім відмовляла.

«Одного разу намалювала видуманих птиць, – згадувала потім художниця. – Мені було радісно на душі від того. Дивилась на той малюнок – і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і піймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..»

Заборонили малювати – пішла топитися

Мріючи стати професійною художницею, Катерина Білокур не раз намагалася вступити до профільних закладів освіти. Проте для вступу обов’язково потрібно було мати атестат про семирічну освіту, а дівчина ж ні одного дня не була у школі.

Аби показати викладачам свій талант, Катерина під стінами технікуму залишила декілька своїх картин. Втім відповіддю на ці відчайдушні спроби лишалася цілковита байдужість викладачів.

Тож дівчині, якій радянська влада навіть не видала паспорта, не лишалося нічого іншого, ніж повертатися в село до батьків. А це було ой як непросто: щоденні докори, насміхання, заборона малювати.

Щоб найболючіше покарати доньку, батьки навіть нищили її роботи: рвали чи палили. Дійшло до того, що після чергового конфлікту 34-річна Катерина пішла топитися. То була осінь, дівчина по груди зайшла у крижану воду ріки і зупинилася попрощатися зі світом. Дякувати Богу, це помітила матір і витягнула Катерину з води.

Після спроби самогубства батьки вирішили: хай дочка краще малює, ніж опиниться в могилі. Аби підтримати дівчину, вони навіть попросили місцевого іконописця, аби навчив Катерину правильно ґрунтувати полотно для картин (дівчина не знала про цю процедуру, і тому її ранні роботи із часом потемніли).

Пісня про калину і міжнародний фурор

Хтозна, скільки б іще часу шедеври Катерини Білокур лишалися схованим від людського ока, якби якось вона не почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була». Композиція у виконанні Оксани Петрусенко вразила художницю. Тож Катерина, якій тоді вже виповнилося 40 років, написала до артистки лист, у конверт поклала шматок полотна із намальованим гроном калини, на конверті написала: «Київ, академічний театр, Петрусенко Оксані». І це послання дивом дійшло до адресантки.

Коли Оксана Петрусенко побачила цю неймовірної краси роботу, показала її столичним митцям, зокрема й поетові Павлу Тичині. Ті погодилися: такий талант не може лишатися без уваги.

Художники звернулися до республіканського Центру народної творчості. Звідти прийшла директива розшукати Катерину Білокур із села Богданівка Полтавської області (із часом село ввійшло до складу Київської області). Невдовзі в село прибув представник обласного Будинку народної творчості. І того ж таки 1940 року відкривається дебютна виставка робіт «талановитої колгоспниці». На розсуд публіки тоді було представлено 11 картин.

Аж чотири роки, скільки на землях України тривала Друга світова війна, роботи Катерини Білокур чекали свого визнання. І аж 1944-го, щойно Україна оговталася від воєнних дій, Музей українського народного декоративного мистецтва придбав у сільської художниці більше від десяти її картин.

Спочатку найкращі з робіт експонувалися в Києві. Далі поїхали до Москви, звідти 1954 року потрапили до Парижа, на Міжнародну виставку радянського мистецтва.

Саме там, у Франції, роботи Катерини Білокур побачив усесвітньо відомий Пабло Пікассо, якого ще за життя визнали одним із найвидатніших художників ХХ століття. Його вразили ці соковиті барви, ці просякнуті теплом та сонцем полотна: «Берізка», «Цар-колос» і «Колгоспне поле». Та ще більше Пікассо шокувало, що ці шедеври живопису створила проста сільська жінка!

«Якби у Франції була художниця такого рівня майстерності, – казав Пабло, – ми б змусили весь світ заговорити про неї».

Відмовилася малювати портрет Сталіна

Після такого фурору Катерина Білокур здобула звання народного художника України. Хоча для багатьох своїх односельців геніальна землячка так і лишалася «дивакуватою» та «чужою».

Та й радянська влада не дала всесвітньо відомій художниці дозволу на отримання паспорта. А без нього Катерина Білокур була кріпачкою без права виїздити за межі села.

Історики припускають, що така заборона – це помста компартійної верхівки. Адже 1947 року Катерині Білокур запропонували намалювати портрет Сталіна й таким чином отримати квиток у «світле майбутнє». Натомість художниця відмовилася. Найімовірніше, через улаштований Сталіним голодомор 1932 – 33 років, жахіття якого Білокур бачила на власні очі.

Так воно було чи ні – вже ніхто достеменно не з’ясує. Втім факт залишається фактом: коли шедевральні полотна Катерини Білокур експонували на черговій із виставок, то їх підписували: «Автор – колгоспниця с. Богданівка». Радянські критики персону Катерини Білокур характеризували як «народна художниця», яка пише у стилі «примітивізм», а загалом її творчість називали прикладом «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу».

У 61 рік померла після операції

В останні роки життя Катерина Білокур важко хворіла. Проблеми зі здоров’ям почалися, ще коли 34-річною вона хотіла втопитися і сильно застудила ноги. Навесні 1961-го до хворих ніг додалися болі у шлунку. Аптеки в селі не було. Рятувалася жінка підручними засобами. На початку червня її прооперували в районній лікарні. А 10 червня 1961-го Катерини Білокур не стало.

Після смерті талановитої художниці її хату продали. Нові господарі позакидали всі картини на горище, а потім застосовували ці неймовірної краси полотна в побутових цілях: щось використовували як підставку для відра з помиями, щось – як перегородку у хліві.

І лише з часом творчість Катерини Білокур була належно оцінена й пошанована, а сама мисткиня ввійшла до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

1977 року в її хаті створили музей-садибу Катерини Білокур. Її ім’ям назвали вулиці у Києві, Ірпені та у Броварах. 1989-го заснували мистецьку премію ім. Катерини Білокур. 2000-го викарбували пам’ятну монету до 100-річчя художниці. Із 2012-го в Богданівці проводять щорічний фестиваль народної творчості. А про талановиту мисткиню розповідають драматичні твори, музичні композиції, художні і документальні фільми.

Цієї зими виповнилося 120 років від дня народження Катерини Білокур. А 10 червня 2021-го ми відзначимо 60-річчя від дня смерті талановитої українки, яка лишила по собі понад 80 картин.