Дитині відновили мовлення, та вона з братиком досі чекають, що тато прийде додому
Борис Кобзар із села Вербичне, що на Волині, – ровесник незалежності. Але він ніколи не зустріне свого 35-річчя. Бо в 31 віддав життя, щоб зберегти наші із вами, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Як живе родина, яка втратила свою найдорожчу людину? Що найбільше болить удові та її діткам? І чи правда, що час лікує?..
Перед загибеллю передбачив народження сина
Із Ольгою Кобзар ми зустрічаємося, коли наша редакція разом із Благодійним фондом «Мрія» вирішили перед Першим вересня подарувати першокласниці Юстинці ноутбук.
Ідучи сквером Пам’яті Небесній сотні, згадуємо з Ольгою про її загиблого чоловіка Бориса. Про те, як іще малим він прибігав із рідного села Вербичного, що в Ковельському районі Волині, помагати відновлювати урочище Вовчак – місце боротьби місцевих повстанців із нацистськими та московськими окупантами.
– Там, на Вовчаку, ми з Борисом повінчалися у Храмі Всіх святих землі Української, – згадує вдова. – А коли нашій Юстинці було всього два роки, Борис пішов нас захищати…
Здобувши бойовий досвід іще у 2014 – 2015 роках, чоловік у лютому 2022-го вирушив у найгарячіші точки російсько-української війни. Спершу звільняв Житомирщину й Київщину. Наступним мав стати Херсон…
У складі ДРГ Борис Кобзар мав проникнути в тил ворога, де стояли московські десантники. Завдання успішно виконали. Та, коли відходили, ворог відкрив вогонь, і два осколки поцілили Борису в артерію на нозі.
Щоб урятувати командира, бійці наклали йому турнікет, три кілометри тягнули на собі. Живим донесли до українських позицій. Передали евакуаційній групі. Однак…
– Про це тяжко говорити, але… Борис передбачив свою смерть. За місяць до повномасштабного вторгнення, 19 січня, ми святкували Борисове 31-річчя. Коли він залишився з моїм татом, сказав: «Я не доживу до 32 років». А чому так сказав? Чи сни які бачив? Не знаємо, – згадує Ольга.
А вже після початку великої війни, коли Борис уже був на передовій, він, щойно почувши про Олину вагітність, сказав: «Буде син!» Хоча дружина була тільки на другому місяці вагітності.
– А потім, – додає Оля, – незадовго до своєї загибелі попросив: «Пообіцяйте, що назвете мого сина Захаром…»
У квітні 2022-го, якраз на Чистий четвер, Бориса з почестями хоронили в рідному Вербичному. А у вересні 2022-го, якраз на Захарія, з’явився на світ його син, якого нарекли іменем «Бог згадав». Бо саме так зі староєврейської мови перекладається «Захарій».
Дівчинка пережила сильний стрес
– Коли Бориса не стало, світ мені почорнів, – згадує Ольга зараз, через чотири роки після загибелі чоловіка. – Тоді здавалося, що я лишилася одна на весь світ із такою бідою: дочці два роки, я вагітна, чоловік у могилі.
Опинитися сам на сам із такою бідою дуже тяжко. А ще – тяжче навчитися з нею жити, зізнається Ольга:
– Мене ніхто не вчив, що таке проживати горе. І тільки те, що під серцем я носила нашого з Борисом сина й мала бути за маму й за тата нашій доньці, не дозволяло зламатися, – продовжує Ольга.
Не легше довелося і малій Юстинці. Дворічна, вона раптом опинилася у світі, чорному від горя, сліз, ридань. Дитина ще не усвідомлювала, що взагалі відбувається. Але відчувала: відбувається щось дуже страшне. І цим настільки травмувалася, що… перестала розмовляти!
– До загибелі Бориса Юстинка нормально розвивалася. Вимовляла всі необхідні на її вік слова. А потім щось зробилося, що вона почала говорити тільки двоскладові слова, як діти у півтора-два роки, – продовжує Ольга. – Я після похорону жила, як у тумані, тому не зразу побачила, наскільки все серйозно.
До часткової втрати мовлення додалися і зміни в поведінці дитини. Юстинка стала нервова, ні з ким не йшла на контакт. Єдине, що її цікавило, – телефон і безкінечні мультики та відео в соцмережах.
– Я сподівалася, вона піде в садочок, почне спілкуватися з ровесниками, вихователями, і все налагодиться. Так, із нею займалася в садочку логопед. Та цього виявилося замало. Тож я почала возити дитину спочатку в Ковель до спеціалістів (це 20 км від Турійська, де оселилася Ольга з дітьми, – авт.). А потім – до Луцька (це за 80 км, – авт.). І Юстинка вже не лише нормально розмовляє. До першого класу ми підемо, сподіваюся, навіть із гарним звуком «Р», – каже Ольга.
«Я би всі гроші світу віддала заради чоловіка»
Чи не важко самій, маючи ще й меншу дитину, возити Юстинку на заняття? Та ще й по два-три рази на тиждень?
Ольга не приховує:
– Тяжко. Але у нас, у Турійську, мені в інклюзивному центрі не змогли помогти. Пояснили, що з Юстинкою вже займається логопед у дитсадку. Раніше мене з дітьми батько возив машиною. А зараз він служить, тож я з двома дітьми їжджу автобусом.
На фінансове становище Ольга не нарікає: отримала виплати за загиблого чоловіка, має пенсію. Але ніякі гроші світу не замінять їй чоловіка.
– Дуже боляче чути, коли люди намагаються втішити словами: «Ну, але ж маєш тепер гроші», – зізнається вдова. – Та я би всі гроші світу віддала, аби тільки мій чоловік був живий! Але це не всі розуміють.
А от хто справді може втішити, так це жінки, які теж утратили на війні чоловіка.
– Колись мені здавалося, що моя біда одна така на весь світ, – удова з двома дітьми. Але насправді нас, таких жінок, багато. І ми, як ніхто, розуміємо одна одну з пів слова. Часом – і взагалі без слів, – каже Ольга. – Завдяки волонтеру Русланові Теліпському ми в Луцьку збираємося з дітками, разом проводимо час. Уже маємо свою компанію. Це вдови з Луцька, Турійська, Володимира. Їздимо одна до одної з дітьми в гості, зідзвонюємося. Так легше.
На запитання, чи лікує час, Ольга каже: час просто притуплює біль.
– Від того, що Борис загинув, я ж не перестала його любити. Він не перестав бути батьком моїх двох діток. Я щодня відчуваю, як мені не вистачає чоловіка і як тяжко тримати все на собі: дітей, дім, роботу, – каже Ольга. – Я, наприклад, перед декретом працювала в банку. Але мусила звільнитися. Бо просто не встигала би завести дітей у садок, до школи, і при цьому не запізнитися на восьму ранку на роботу. А діти ж іще хворіють: цього року – через кожен тиждень. І якби чоловік був живий, я би знала, що я не одна зі всіма цими клопотами, що поруч є людина, на яку можна обпертися…
А діти все одно вірять, що тато повернеться
Але цього нема і вже, на жаль, не буде. Зате є люди, які позаочі обговорюють виплати для сімей загиблих воїнів. А про вдів кажуть: «Нічо?, молода, ще вийде заміж».
– Нам, для яких загибель чоловіка назавжди лишиться незагойною раною, дуже боляче чути такі слова, – каже Ольга. – Я з дітьми не перестаю ходити до Бориса на могилу. Самі косимо довкола могили, самі її доглядаємо. 29 серпня, у День пам’яті Захисників і Захисниць України, долучимося до акції «Стіл пам’яті»: зарезервуємо столик десь у кафе чи ресторані, поставимо свічку, букет соняхів і напишемо, що «тут міг би сидіти Борис Кобзар – найкращий у світі тато й чоловік».
Першого вересня Юстинка піде до першого класу. Але тато не поведе її за руку. Бо він віддав своє життя, щоб могли ходити до школи не лише його син і донька, а й усі діти України.
Та 6-річна Юстинка і 3-річний Захарко досі не можуть змиритися, що тата вже ніколи не буде поруч. Коли загадують найзаповітніше бажання, то кажуть: «Щоб швидше закінчилася війна і наш тато прийшов додому». Вони вірять, що так колись станеться…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
