– Василю!
– Шо?
– Знаєш, хто нашу Наталку вчора додому проводив?
– Хто?
– Антон Воєнний!
– Ну?
– Шо «ну»? Йому вже 28 років, а нашій дочці – 18-ть!
– То й шо?
– Чи ти справді такий телепень, чи тільки прикидаєшся?! – аж скрикнула Марія. – В такому віці той Антон не про фіалки думає, а сам знаєш, про що!
І Марія мала рацію. Бо Антон уже пройшов фронт, поранення, реабілітацію. Весь цей час він переписувався з Наталкою – дівчиною зі свого села. І зараз, коли нарешті повернувся додому, хлопець мав серйозні наміри – женитися. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
А от у Наталки ще справді були «фіалки в голові». Бо що: вона тільки закінчила школу, вступила на перший курс університету. В її планах було вивчитися, влаштуватися на роботу, а вже потім думати про одруження й дітей.
Не пішла до лікарів, бо за дочку переживала
Коли Марія з Василем побачили, що Антон – хлопець толковий, трохи заспокоїлися. Перед тим, як забрати Наталку із собою святкувати Новий рік, хлопець прийшов до її батьків, відпросив дівчину. Поки балакали в хаті, запевнив: «Ви не думайте: в мене з Наталкою все по-серйозному». Але ж знаєте, як воно в молодості буває? У Новорічну ніч трохи випили. Поки повільний танець танцювали, попритискалися одне до одного. А далі природа зробила своє діло…
– Слухай, дочко, а чого це ти безперестанку бігаєш то в ванну, то до туалету? Болить тобі що? – запитала Марія.
– То все ваші пиріжки, – скривилася Наталка. – Я казала, що там начинка була з душкОм, а ви мені не вірили. Тепер від одного їхнього запаху мене верне.
– Дитино, – насторожилася Марія, – а ти часом не вагітна?
Наталка у відповідь почервоніла, як маківка. І це означало, що з Антоном вона таки переспала.
– Ану-но, дівко, зізнавайся, коли то було, – Марія силоміць посадила біля себе дочку і, не відриваючи погляду, чекала на відповідь. Наталка соромилася казати. Але матір пояснила:
– Що сталося – то сталося. Але я маю знати. Бо якщо ти вагітна – тре’ кликати Антона й вирішувати, коли засилати сватів.
Коли наступного ранку Марія йшла з дочкою на автобусну зупинку, то нікому не признавалася, що то через Наталку. А на запитання «Куди зібралися?» відповідала: «Та хочу до лікаря з’їздити. А то кожен день мені в голові паморочиться. Нудить якоїсь біди. Певно, тиск скаче».
І Марія, до речі, не вигадувала. Останнім часом вона й справді почувалася не дуже. Хотіла з’їздити до лікарів одразу після Різдвяних свят. А тут на тобі – дочка фокус втнула.
Візит до гінеколога підтвердив: Наталка справді вагітна. Матір не знала, сміятися їй чи плакати. Бо не так вона планувала долю дитини. Але що вдієш: дав Бог дитя – треба дякувати і молитися, щоб здоровеньке родилося.
Ще поки їхали автобусом додому, Марія подзвонила своєму Василеві, майбутньому зятеві Антону. Обом повідомила радісну звістку і сказала, що найближчої неділі будуть робити заручини: щоб до весілля не дуже було видно Наталчиного живота і щоб ніхто в селі не смів заїкнутися, що дочка виходить заміж «по зальоту».
«Пухлина там у мене!»
Коли Марія з Василем женили старшенького свого, Ігоря, то всі в селі хвалили: мовляв, такого весілля за весь вік не бачили. А тепер, коли батьки видавали заміж молодшеньку свою, то мусили ще краще підготуватися до весілля, та ще й устигнути до Великого посту.
Відтак робота закипіла, що не було коли й угору глянути. Марія, якби могла, то би надвоє розірвалася. Бо мусила і до школи на роботу бігати, і з дочкою до міста їздити. А ще ж удома купа справ: і в хліві, і біля хати. Тож коли Марії ставало геть погано, вона лягала на пару хвилин відпочити і тільки просила подумки: «Боже, дай мені видати дочку заміж. А далі – хай діється, як діється».
Жінці і справді гіршало з кожним днем. Тиск, бувало, зашкалював. Тільки десь Марія більше попрацює – серце вискакувало з грудей. Нудота вже ніби минула, але знов у животі якась пухлина почала рости.
– Слухай, жінко, може, і ти вагітна? – спитав Василь, коли ввечері перед сном побачив живота Марії.
– Чи ти справді такий телепень, чи тільки прикидаєшся?! – не витримала Марія. – Вже в мене два роки, як клімакс почався. Ні місячних, нічого. А ти – аби ляпати: вагітна!
– Ну, а чого ж живіт такий великий?
– Бо пухлина там у мене! Не хотіла тебе лякати. Але вже, як побачив, то знай, – відповіла Марія, сіла на ліжко і розплакалася.
Василь налякався не на жарт. Бо недавно в селі одна жінка померла від раку. І не стара була: 52 роки. З Марійкою разом до одного класу ходила.
– А ти лікарям показувалася? – спитав Василь.
– Та хотіла. Ще після Водохреща мала їхати до міста. Але ж бач’, що наша Наталка втнула. То я й вирішила: спершу дочку заміж видам, а вже потім собою займуся, – схлипуючи, пояснювала Марія.
Думала, то рак, а виявилося – вагітність!
В останню неділю перед Великим постом село відгуляло весілля Антона й Наталки. Після того Марія ще зробила дітям ремонт у кімнаті, обставила новими меблями. І коли всі клопоти були позаду й жінка нарешті вибралася до гінеколога в місто, то ледве защепнула куртку на животі, так він виріс за останні два місяці.
– Боже-Боже, що то вже мені лікар скаже? – бідкалася Марія, поки їхала з Василем до райцентру. Чоловік у відповідь мовчав. Тільки тихцем витирав сльози, які раз-по-раз котилися по щоці.
– Ти, Василю, коли я вмру, дітям помагай, – дивлячись у вікно, промовила Марія.
– Не кажи мені такого. Я не хочу, щоб ти вмирала.
– Моя однокласниця теж не хотіла. Але бач’, як рак людей з’їдає, – далі вела мову Марія.
– Ти ще в лікаря не була, а вже себе хорониш.
– Бо що, скажи, то може бути, як не пухлина? – продовжувала Марія. – Добре, хоч дочку встигла заміж видати. Ще би внучечки дочекатися. Хоч разочок на руках потримати. А там… – і розплакалася…
…Коли Марія з Василем зайшли до кабінету УЗД, в обох аж серце з грудей вискакувало. Бо зараз лікар мав винести вердикт, скільки Марії лишалося жити.
«На що скаржимося? Що турбує?» – стандартно розпитував лікар. Марія стала розповідати всі свої симптоми. «А коли у вас були останні місячні?» – «Та більше від двох років тому». – «То ви кажете, у вас клімакс?» – «Ну, так». – «Що ж, я вас вітаю: злоякісної пухлини у вас не виявлено. І доброякісної – також». – «А що в мене, лікарю, за болячка? Скільки мені жити зосталося?» – «У вас, шановна, вагітність! І вже дев’ятий місяць!» – «Як?!!» – аж підвелася на кушетці Марія. «Ну, це треба вас із чоловіком запитувати, – усміхнувся лікар. – Я там ні до чого».
Що тоді робилося з Василем та Марією – вам словами не передати! Василь кинувся обіймати свою дружину, цілувати. «Слава Богу, ти не вмреш!» – плакав він. «А як мені тепер у селі показатися? Тож мене люди засміють, – витирала сльози Марія. – У вересні дочці родити, а у квітні – мені?!»
Поки їхали автобусом додому, Марія з Василем трохи заспокоїлися. Стали наново переварювати інформацію. В голові ніяк не вкладалося, як таке могло статися. А в якийсь момент Марію осінило:
– А знаєш, що, Василю? В нас у залі є образок Холмської Богородиці. Пам’ятаєш, я їздила до Луцька і привезла звідти копію ікони?
– Та щось ніби згадую. Ти возила дітей на екскурсію і зайшла тоді до каплички в центрі міста.
– То от, Василю, я кожен день зранку і ввечері стояла перед Богородицею на колінах. Молила, щоб Вона мене зцілила від хвороби. Просила, щоб наша сім’я поповнилася на здорове дитятко і вагітність проходила нормально. Я ж то за Наталочку нашу просила. А бач’, як воно вийшло. Я вже навіть собі думаю: може, й була в мене та пухлина, але Матінка Божа сотворила нам диво…
…Коли в селі стали люди розпитувати за здоров’я, то Марія так і розказувала всім: думала, що має рак, уже готувалася вмирати, але Господь і Матінка Божа послали жінці дитятко.
Народжувати Марії сказали лікарі десь на Великдень. Можливо, зараз, коли ви читаєте ці рядки, подружжя вже втретє стало батьками. УЗД показало, що в них має народитися хлопчик. І Марія з Василем домовилися назвати сина БогДаном.
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
