Історія України – це історія безперервної боротьби за виживання.
Нас постійно роздирали і зовнішні вороги, і внутрішні чвари. На жаль, дотепер ми щодня мусимо платити найвищу ціну за свою незалежність. Але не менше життів віддавали й наші предки за те, аби ми сьогодні могли називати себе українцями. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Колись ми були імперією та мали свого короля
Часом появи держави, яка нині іменується Україною, було ще 9 століття. Саме тоді на теренах Східної Європи з’являється потужна імперія під назвою Русь. Свідомо не кажу «київська», бо вона була одна-єдина – зі столицею в Києві. А от термін «Київська Русь» москалі запровадили, щоб віками брехати, нібито спочатку Русь була київська, а потім перемістила свою столицю до москви. Насправді ж такого переміщення ніколи не було, що підтверджено численними працями істориків.
Із часом у Русі-Україні владу над усіма землями імперії почали передавати не від батька до старшого сина, а всім синам князя. Таким чином із кожним новим поколінням величезна територія Русі роздробилася на маленькі князівства. Родичі почали між собою ворогувати, зі зброєю в руках доводити, де чия територія та де її межі. Через ці міжусобиці Русь зі столицею в Києві втрачає свій вплив, і політичний центр переміщується у Волинсько-Галицьке князівство.
Датою заснування Волинсько-Галицького князівства вважається 1199 рік. І проіснувало воно до 1340 року. Найвідоміші його правителі – князі Василько й Данило. Василько керував на землях Волині із центром у місті Володимирі. Галичиною керував князь Данило. Він, до слова, свій титул короля отримав від самого Папи Римського! А нащадки цих князів називали себе «король Русі та князь Володимир».
І хай вас не бентежить відмінність між словами Русь та Україна. Бо, наприклад, Франція історично називалася Галлія, Естонія – Чудь, Румунія – Валахія, Чехія – Богемія і т. д.
Усе українське загарбники нищили
Згодом наші землі стали частиною Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. А коли воно об’єдналося з Польським королівством, постало державне утворення Річ Посполита (що перекладається як «спільна справа»).
Таким чином сучасні західні території України ввійшли до складу однієї держави. А по лівий бік Дніпра Богдан Хмельницький сформував Українську козацьку державу – Гетьманщину, яка існувала з 1648 до 1782 року.
Згодом наші землі на більш як сто років були поділені між двома імперіями – Австро-Угорською та російською.
Щоб українці забули свою національну приналежність і не вимагали самостійності, загарбники знищували й забороняли на наших землях усе українське: мову, культуру, історію. Але ми жили, як той паросток, що пробивається до сонця навіть крізь асфальт. То у часи тотальних заборон мали Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка і ще сотні письменників, художників, істориків, співаків, акторів, які з гордістю називали себе українцями.
Після Першої світової війни, що закінчилася 1917-го, дві імперії – російська та Австро-Угорська – розпалися. І, щойно це сталося, Україна вхопилася за можливість стати незалежною державою й об’єднати свої території по обидва береги Дніпра.
Держава постала зразу після занепаду росії
Уже в березні 1917-го в Києві сформувалася нова українська влада – Центральна Рада на чолі з істориком Михайлом Грушевським. Того ж року в листопаді, коли більшовики зброєю захопили владу в росії, на політичній карті світу почала формуватися незалежна держава – Українська Народна Республіка (скорочено – УНР). 22 січня 1918 року УНР проголосила незалежність України від росії.
Тим часом на західних землях, які вже вийшли зі складу Австро-Угорської імперії, проголосила свою незалежність Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено – ЗУНР) зі столицею у Львові. І 22 січня 1919-го на Софійській площі в Києві відбулася воістину історична подія – об’єднання двох частин України.
Але так само, як маленька дитина зробить крок і падає, так молода Україна – з кожним новим кроком падала. Влада переходила від Грушевського до Скоропадського, потім – до Петлюри і Винниченка. Одні казали: нам треба шукати підтримки на Заході. Інші тягнулися до москви, бо повірили обіцянкам більшовиків зберегти незалежність України.
Протягом 1919 – 1920 років за контроль над Україною боролися українські республіканці, більшовики, російські націоналісти, поляки, румуни, чехи, українські анархісти на чолі з Нестором Махном. Фактично Україну роздерли. І врешті південні, східні і центральні землі опинилися під штиком більшовиків, Галичина й частина Волині – під владою поляків, Буковина перейшла Румунії, а Закарпаття – Чехословаччині.
Нас ламали і вбивали, але не скорили
А потім була окупація всіх цих територій нацистами. Після того Україну проковтнув монстр під назвою Радянський Союз і тримав нас рабами майже пів століття.
Але весь цей час українці продовжували боротися за своє право жити на рідній землі і не коритися тотальному зросійщенню.
До середини 1950-х із московськими окупантами боролися бійці Української повстанської армії. Коли кремль убив бійців, а їхніх рідних вивіз до сибіру, естафету боротьби із середини 1950-х аж до 1970-х підхопила українська інтелігенція, яка ввійшла в історію під назвою «шістдесятники» (бо пік їхньої боротьби припав на 1960-ті роки).
Багатьох із них – як-от художницю Аллу Горську чи письменників Василя Стуса та Василя Симоненка – кремлівська влада вбила за викриття комуністичних злочинів.
Здавалося би, ну, все: москва настільки прикрутила українцям гайки, ввела в такий страх, що більше не посміють навіть пікнути про свою незалежність. Але ні! 1976 року українці об’єднуються в Українську гельсінську групу (УГГ), яка виступала проти порушень у Союзі прав людини (бо 1975 Радянський Союз у Гельсінкі підписав документ, яким зобов’язався1 дотримуватися прав людей в СРСР).
Коли ж члени Гельсінської групи стали вимагати від влади дотримуватися прав людини, то українців москва знову почала нещадно карати, давала найбільші строки серед усіх політичних в’язнів – по 12 років заслання, а Левкові Лук’яненку – смертну кару!
Та українці не корилися й не ламалися. Коли вийшли на свободу, створили в липні 1988-го Українську гельсінську спілку на чолі з Левком Лук’яненком. І саме вона почала рухи з від’єднання України від СРСР.
16 липня 1990 2року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет. 24 серпня 1991-го на позачерговій сесії Верховної Ради народні депутати ухвалили Акт проголошення незалежності України й винесли це питання на всеукраїнський референдум. А 1 грудня 1991-го на референдумі 90,32% українців проголосували за те, щоб Україна стала самостійною державою.
Якби не втручання москви, яка не могла змиритися з утратою України і для повторної окупації купляла собі в Україні депутатів, міністрів, прем’єрів, зомбувала своєю пропагандою все наше населення, то сьогодні ми би жили зовсім по-іншому. Гляньте хоча би на країни Балтії.
Але, на жаль, надто довго українці вірили у дружбу з москвою, надто мало робили для того, щоб відгородитися від усього російського. І я дуже сподіваюся, що хоча би зараз зміниться наша свідомість, наше ставлення до України, а після цього – і наше життя загалом.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
