Ой, страшний був той похорон! Усе село прийшло провести Богдана. Троє синочків, як ті пташенята, тулилися до Валі й не розуміли, що відбувається. А їхня мама горлицею припадала до труни. «Ой, на кого ж ти нас покинув! Ой, а як ми тепер без тебе?!» – умивалася гіркими сльозами.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Ніхто не міг спокійно на те все дивитися. Навіть чоловіки утирали скупу сльозу. Бо добрим був чоловіком той Богдан. Роботящим. Справедливим. А бач’, як воно в житті буває. Врізався на повороті в дерево – і нема чоловіка.
Після поминального обіду свекруха підійшла до Валі і прошипіла: «То ти в усьому винувата. Ніколи тобі не пробачу». – «Мамо, що Ви таке кажете?» – відсахнулася невістка. «А те, що це ти пустила Богдана на того мотоцикла, – шипіла свекруха далі. – Бачила, що він випивший – перепини. А тепер я через тебе єдину дитину похоронила». – «Та я ж навіть не бачила, що він на нього сідає. Я за дітьми дивилася». – «Бо тобі ніколи не було до нього діла. Працював, як віл, на жінку, на дітей. Ніколи для матері часу не мав. А був би коло мене, то б не лежав нині в могилі».
Ранила свекруха Валю в самісіньке серце. Тож молоденька вдова на другий же день забрала дітей і поїхала до міста, де жила у кімнатці гуртожитку.
Добре, хоч сусіди Валі помагали. Як ішла на завод у другу чи третю зміну, то приглядали за дітьми. Раптом що – від вахтерки дзвонили на прохідну заводу, а там уже Валю кликали до телефону.
Відмовила кавалеру, бо так діти схотіли
Симпатична й працьовита, Валя припала до серця начальнику цеху – Семеновичу. Він був на десять років старшим. Але чомусь не женився. Казали, якась нещаслива любов була колись у нього. Семенович не чіплявся до Валі, не підбивав, як-то кажуть, клинків, проте завжди помагав. І вибив квартиру для Валі, щоб не скиталася по гуртожитках. І ремонт поміг зробити.
Сказати, що Валя кохала начальника цеху, – такого не було. А що поважала й цінувала – то факт. Тому, коли Павло Семенович заїкнувся про одруження, Валя відверто сказала: вона не проти, але треба в дітей запитати.
На той час старшому синові було вже 14-ть, середньому – 12-ть, а найменшому – лише вісім. Валя обережно завела з хлопцями мову. Мовляв, чи хотіли б вони, аби дядя Павло (так діти називали Семеновича) жив із ними. Молодший із дітей зрадів: «Ура-а-а, в нас буде тато!» Середній у відповідь насупився. А старший сказав: «В нас уже є один батько. Іншого не треба». – «Синочку, але ж тата з могили не піднімеш»,– пробувала пояснити Валя. Втім, відповідь була коротка: «Або я, або він».
Ясно, що Валя вибрала дітей. А Павлу Семеновичу так і сказала: «Я дуже ціную все, що ти для нас зробив. Але діти – найдорожче, що я маю…»
Єдиною розрадою був кіт
Багато разів після того Валя згадувала цю розмову. Все думала, чи правильно зробила, що на догоду дітям поступилася особистим щастям. Але минулого не вернеш…
Після того Семенович не кинув помагати Валі. Наполіг, аби вступила на заочне вчитися, допоміг перевестися працювати в бухгалтерію.
Не без допомоги Семеновича Валя й хлопців своїх вивчила. Старший вступив до Києва в політехнічний університет – на інженера. Середній у Львові вивчився на пожежника. А молодший захотів стати військовим, то поїхав аж до Одеси.
«Де ж ви тепер, мої голуб’ята?.. – не раз зітхала жінка, дивлячись у небо. – Хмаринкою полетіла би до вас. Подивилась би хоч здалеку…»
Але про Валину тугу за дітьми не знав ніхто. Хіба кіт Пушик – єдина розрада жінки. Бо навіть Семенович уже років із десять, як вийшов на пенсію, поїхав на хутір доглядати стареньку маму. А там навіть мобілка не тягне. Так що й і з ним зв’язок обірвався.
Хвалилася синами, щоб нікому правди не казати
– І куди Ви, Валентино, у відпустку поїдете – на моря чи десь на Світязь? – питали колеги на роботі.
– Та діти в Одесу кличуть: приїдь і приїдь. Думаю: провідаю, внуків побачу, біля моря погуляю, – відповіла Валя.
Коли через тиждень вона вийшла на роботу, принесла в’яленої рибки, абрикосів:
– То вам гостинчик: мій молодшенький передав, – пригощала жінок у бухгалтерії.
– А чого ж усю відпустку не добули? – смакуючи гостинцями, запитали дівчата.
– Та краще візьму тиждень на осінь, потім на зиму. Треба ж до всіх синів по черзі їздити, – пояснювала Валя.
Відтак після Покрови вона приносила на роботу львівської кави, а після Різдва пригощала колежанок київським тортом.
– Щаслива ти, Валентино. Синів хороших маєш. Шанують вони матір, – хвалили жінки на роботі. І ніхто навіть подумати не міг, що всі ті гостинці Валя не від дітей привозила, а купувала сама у своєму ж місті. А щоразу, коли брала на тиждень відпустку, то їхала до села – на могилу до свого чоловіка.
Свекруха теж давно померла. Лишила по собі добротну хату. От Валя сюди й навідувалася – за хатою приглянути, у дворі й на городі порядок навести, у садку що достигне – позбирати.
Коли сусіди чи родичі прийдуть у Валі розпитати про життя-буття, вона і їм розповідала байки про те, як її діти матір шанують, телефонують, грішми помагають. Бо хоча й не гарно обманювати, але від тих байок якось легше ставало Валі на душі, не треба було людям розповідати гірку правду і пояснювати, чому воно так склалося в житті.
Зустріч на зупинці
«Ото назбирала смородини», – картала себе Валя, поглядаючи на годинник, біжучи до зупинки. Побачивши автобус, жінка стала махати водієві: «Почекай! Почекай!» Утім, той чи не помітив, чи спішив. Одне слово, спізнилася Валя. І що робити? Поставила на лавку відро зі смородиною і сіла думати: автобус був останній – то тепер вертатися до хати чи зупиняти попутки?
Вечоріло. Ні автобусів, ні машин. Уже розвернулася йти до села. Аж тут голос позаду: «Жіночко, Вас підвезти?» Обернулася: «А Ви куди їдете?» – і стала йти до водія з надією таки добратися сьогодні додому. Вже відкрила рота сказати, що їй треба до міста. А водій стоїть, дивиться на неї – і посмішка від вуха до вуха.
– Павле Семеновичу! Невже ти!!! – і собі засміялася Валя.
– А я здалеку теж тебе не впізнав. Придивився – таки Валентина! Ну, сідайте, мадам, – карету подано!
Дорогою Павло Семенович розповів, що вертається з райцентру на свої хутори, бо клав маму в лікарню.
– 93 роки мамі, а вона в мене такий живчик! І вареників із вишнями наварить, і пирогів напече. Але останнім часом щось серце в неї барахлить. То я її завіз, хай трохи підлікують, – розказував, крутячи кермо автівки.
– Хороший ти, Павле, син. Пощастило мамі, – сумно усміхнулася Валя.
– А ти як? – весело запитав Семенович.
– Помаленьку. Уже рік, як на пенсії. Але поки не виганяють, то працюю. Бо що вдома сидіти?
– А діти навідуються?
– Де там! У них ніколи нема часу. Навіть дзвонять рідко, а ти кажеш – навідуються.
– Що поробиш? Ми молодими теж усе бігли кудись, спішили грошей заробити. І це, скажу тобі, нормально. Так що ти на своїх хлопців зла не тримай.
– Але ж я стільки любові в них вклала, стільки здоров’я! А що у відповідь? Навіть не спитають, чи ще жива.
– Любите ви, жінки, драматизувати, – засміявся у відповідь Семенович. – А ти дивись на життя з іншого боку. В тебе все є: робота, квартира, пенсія щомісяця капає. Схотіла – поїхала на вихідні в село: смородини назбирати, картопельки вкопати. Тішся! Ти своє відбігала – тепер черга дітей. З віком і вони збавлять темп, бо прийде черга бігати внукам. Такі закони природи.
– Так добре з тобою, Павле… – з ніжністю глянула Валя на свого давнього друга. – Я ж про дітей тобі одному розказала. То ти хоч ніде не проговорися.
– Не переживай. У мене на хуторі, крім гусей, качок, свиней і телички, – жодної живої душі. А кіт і два собаки вміють секрети тримати, – пожартував Павло. – До речі! Ти ж ніколи не була в мене на хуторі!
– Не була, – усміхнулася Валя.
– То давай так: у п’ятницю ввечері я за тобою приїду, на вихідні влаштую тобі екскурсію моєю фазендою, а в неділю ввечері привезу, звідки забрав. Іде?
Валя не знала навіть, як відповісти. Але щось їй підказувало, що то сама доля розпорядилася так довго збирати сьогодні смородину…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
