Він гримнув дверима так, наче вистрелив у самісіньке серце. Павло покинув дружину з хворою дитиною. На прощання сказав: «Я втомився. А ти – сильна, витримаєш». І забрався геть.
Біль. Розпач. Нерозуміння. Ліда не знала, де брати гроші на лікування півторарічного Сашка. Яким чином улаштуватися на роботу, коли на руках – син із ДЦП. «Переїжджайте до нас у село», – пропонували батьки. Але де там, у маленькому селі на Поліссі, проводити дитині реабілітацію? А це ж треба по кілька разів на тиждень ходити до лікарів, робити спеціальні вправи. Про це йдеться й газеті «Твій вибір».
Батьки помагали Ліді, чим могли. Передавали автобусом продукти. Переказували майже всю пенсію, щоб поставити на ніжки єдиного внука. Ліда з ранку до ночі займалася дитиною та домом. І тільки Павлові було на все байдуже. А на своє виправдання він казав: «Сама родила Ліда каліку, сама тепер хай і розхльобує».
Початком зустрічі став плач дитини
Спочатку Ліді було дуже важко. І морально, і фізично. Маленька, худенька, вона висохла на тріску. Але з часом якось втягнулася в безкінечну роботу. А головне – перестала себе гризти. Бо лікарі сказали, немає Лідиної провини в тому, що малий Сашко народився хвореньким. Та й сама дитина віддячувала жінці за щоденні старання. Спочатку хлопчик навчився ставати на ніжки, потім – робити кроки, тримаючись за щось рученятами. А далі – обережненько ступав, але вже без опори. Якщо треба було десь далеко піти, Ліда садила малого у візок, і так вони разом прямували. А вдома Сашко пересувався самостійно: трохи пройде, трохи проповзе, трохи сяде на дупку, перепочине.
Того ранку Ліда з малим поверталася від реабілітолога. Посадила Сашка на лавці під будинком: «Почекай мене тут, я швидко», – сказала дитині, взяла візок і понесла до своєї квартири на п’ятий поверх. Не встигла повернутися, як почула плач Сашка. Кинулася стрімголов до малого. Поки вибігла на вулицю, син уже не плакав. Сидів на руках у якогось чоловіка і сміявся.
«Сашку, що сталося?» – побігла до сина. На її слова обернувся чоловік, який тримав малого на руках. І Ліда від несподіванки аж зупинилася.
– Юро? – не повірила очам.
– Лідо? – в унісон їй запитав чоловік.
Так і зустрілися на лавці обоє однокласників. Колись сиділи за однією партою. Після школи трохи навіть зустрічалися. Але Юра пішов до армії. А Ліда вступила до інституту, на третьому курсі вийшла заміж за свого викладача. І на тому шляхи двох молодих людей розійшлися.
– Слухай, стільки років не бачилися. Треба якось посидіти, старі часи згадати, – запропонувала Ліда.
– Я тільки за. Коли? – підтримав Юра.
– Та хоч зараз! Якщо маєш час. Я зранку супу з фрикадельками наварила. Заодно й пообідаємо троє, – запросила Ліда.
– А чоловік не приревнує?
– Не переживай. У мене тепер за головного – Сашко. А ти йому, бачу, сподобався. Так що, – усміхнулася жінка, – ходімо.
Дві самотності знайшли одна одну
Після тієї зустрічі Юра дуже перейнявся долею Ліди та її дитини. Бо хоча він і не зізнався, але досі зберіг почуття до колишньої однокласниці. От навіть зараз: думав про Ліду і мимохіть усміхався, згадуючи її милу усмішку, ямочки на щоках і неслухняні кучері.
У той час, коли Ліда народжувала Сашка, розлучалася, поневірялася по лікарях, Юра теж багато чого пережив. Дізнавшись, що його шкільна любов вийшла заміж, вирішив будувати нове життя в чужому місті. Після армії влаштувався на завод, там закрутив роман із працівницею сусіднього цеху. Коли вже все йшло до весілля, в Юри тяжко захворіла мама. Щоб доглядати за нею, хлопець запропонував нареченій переїхати з ним у село, а потім уже дивитися, як складеться ситуація. Але дівчина сказала, що селючкою бути не збирається. І на тому стосунки припинилися. Юра не один рік доглядав маму. Щоб мати, за що жити, працював у колгоспі механіком. А коли мами не стало, повернувся до міста своєї юності, влаштувався на завод. І його орендована квартира виявилася майже поруч із будинком Ліди. Тож Юра фактично взяв опіку над жінкою та її дитиною.
Одного вечора, коли вони всі троє гуляли тихими вуличками, Ліда зізналася: з появою Юри вона стала щасливою. Бо навіть від думки, що поруч надійне плече, на душі якось легше, впав отой камінь, який душив усі ці роки.
– Знаєш, Лідочко, і ви із Сашком змінили моє життя, – зізнався Юра. – Я ж раніше тільки й бачив, як згасає моя мама. Мучився від того, що не можу їй помогти. Думки були лише про ліки, похорон, самотність. Коли мами не стало, я навіть не знав, для чого мені далі жити. Поки в колгоспі працював, мені сватали то одну жінку, то іншу. Але мені з ними не було про що поговорити: наче ми з різних планет. Тому я й вирішив переїхати до міста, влаштуватися на нову роботу і шукати нові сенси в житті. А тут бачиш, як вийшло?.. Я потім не раз собі думав: а якби того ранку Сашко не впав і не заплакав? Якби я не проходив повз і не взяв його на руки? Якби та орендована квартира не підвернулася мені в останній момент?..
– Я теж не раз про це думала, – зізналася Ліда. – Бо, якщо чесно, завжди я спочатку заносила додому малого і тільки після того піднімала до квартири візок. А того дня чомусь зробила навпаки. І от бачиш – як усе повернулося?..
З’явилася пропажа і закомандувала грошей
Юра з Лідою не робили весілля. Тихо собі розписалися. На скромну вечірку запросили Лідиних батьків. Зі сторони Юри була хрещена, яка спеціально приїхала з-за кордону, щоб Юра не почувався сиротою. Так і посиділи, накривши вдома стіл.
Після розпису Юра переїхав жити до Ліди. Малий Сашко вже пішов до першого класу. Вчителі його не могли нахвалити. Ліда до тієї ж школи влаштувалася психологом та логопедом. І так життя потрохи налагоджувалося…
А потім сімейну ідилію порушив телефонний дзвінок.
– Лідо, нам треба зустрітися, – почула жінка в телефонну трубку.
– А хто це?
– Ти що – не впізнаєш? Це ж я – Павло.
– А-а-а, дійсно. Як же я могла за п’ять років забути? – іронічно зауважила жінка.
– Перестань. Мені не до жартів, – з образою відповів Павло. – Коли і де ми зможемо поговорити?
– Про що?
– Про квартиру.
– Яку квартиру?
– Нашу, в якій ти зараз живеш.
– Але ж її нам на весілля подарували мої батьки?! – не розуміла Ліда.
– От-от: НАМ подарували. Це наше з тобою спільно набуте майно. І я хочу отримати свою частку.
– Ти це серйозно?! – не могла повірити Ліда.
– Лідо, в мене рак. Грошей на лікування треба – ти собі навіть не уявляєш. Тому продавай квартиру і віддай те, що належить мені за законом.
– А куди, по-твоєму, я маю подітися з дитиною? У дворі під кущем жити?
– Переїдь до батьків у село. Свіже повітря, домашня їжа. Там дитині навіть краще буде.
Ліду просто розпирало від шоку, обурення і нахабства колишнього чоловіка.
– А не пішов би ти у сраку?! – і кинула трубку.
Після того Павло разів зо 20-ть телефонував Ліді. Писав гнівні повідомлення. Погрожував відібрати квартиру через суд.
Увечері, коли Юра повернувся з роботи, жінка все йому розповіла. Спочатку в чоловіка теж полізли очі на лоб. Бо такого нахабства він іще не чув і не бачив. Та коли емоції вляглися, він зателефонував до свого товариша-юриста. Проконсультувався. Усю ніч усе обдумував. А на ранок сказав Ліді:
– Павло не зможе відібрати в тебе квартиру. Бо Сашко – малолітній, ще із інвалідністю. Але те, що юридично він має право на частину житла, – то є факт. Це по-перше. А, по-друге, моя мама теж хворіла на рак, і я знаю, що це таке. Тому ми вчинимо по совісті: я продам мамину хату, ми виплатимо Павлові гроші за його частку квартири, він дасть письмову розписку, що більше ні на що не претендуватиме. І на тому розійдемося. А мстити йому, дорікати, що покинув хвору дитину? Нащо? Доля його і так покарала.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
