Життя

Двох його синів росіяни вбили, третього взяли в полон і покалічили, а четвертого катували

Двох його синів росіяни вбили, третього взяли в полон і покалічили, а четвертого катували

Майже 40 років тому Микола Карпенко повернувся до України.

До того він служив у Туркменістані, там одружився з українкою. 1975-го в них народився син Олександр, а ще через два роки – Максим, - йдеться у газеті «Твій вибір».

1984-го подружжя Карпенків повернулося на рідну Чернігівщину, але вже розлученими. Тієї ж осені Микола поїхав на храмове свято до двоюрідного брата в село. І там зустрів Марію, з якою зустрічався ще до армії. Згодом пара одружилася. 1985-го в них народився син Микола (батьки називають його Колькою), а 1992-го – Андрій.

Жила родина дружно. Перша та друга дружини їздили в гості одна до одної. Двоє старших синів Миколи приїжджали до молодших братів на канікули.

Але щасливе життя закінчилося, коли росія прийшла до України з війною.

Звільнений на милицях то був їхній Максим

Максим пішов захищати Україну ще 2014-го. Олександр та Андрій приєдналися до ЗСУ з 2015-го. А у вересні 2015-го зв’язок із Максимом зник.

«Ми не знали, де дитина. Обдзвонили всі гарячі лінії – ніякої інформації. У деяких організаціях нам навіть казали шукати Максима у братській могилі в Шахтарську. Уявіть, без доказів, без тестів ДНК сказати батькам, що син загинув», – згадував Микола у розмові із «Суспільним».

Через особисті знайомства чоловік вийшов на колишніх афганців, які мали контакт із бойовиками, і лише тоді дізнався: син у полоні, з пораненими ногами лежить у лікарні в Горлівці.

«Той афганець дав номер телефону. Медсестра тієї лікарні сказала, що наш Максим і ще троє хлопців у палаті під охороною. І на свято Миколая-Чудотворця ми отримали найдорожчий подарунок – почули голос сина», – згадував чоловік.

Переконавшись, що Максим живий, батько навіть думав брати гроші і їхати викупляти сина. Але тоді й самого Миколу могли взяти в полон. Утім невдовзі рідні побачили по телевізору, що перед Новим, 2023 роком, відбувся великий обмін полоненими. А серед звільнених помітили чоловіка, який на милицях виходив із автобуса. То був їхній Максим!..

Через трохи повернулися з фронтів додому іще двоє синів – Олександр та Андрій.

Після тортур два дні добирався додому

Утім 24 лютого 2022-го життя родини знову кардинально змінилося. Максим та Олександр знову стали на захист України. А Миколу та Андрія окупанти в перші дні березня взяли в полон.

«росіяни сховали в нашому селі свою техніку. Але хтось із місцевих повідомив українським військовим усі точки. ЗСУ прицільно знищили техніку. Загинув російський командир. І кацапи були дуже злі, шукали серед людей, хто здав позиції. Забрали нашого Кольку з Андрієм та сусідом Сашком і кудись повезли», – згадує батько.

«Їхали ми зо три години лісами, полями. Потім нам насунули шапки на очі, вивели, поклали лицем до землі. Били кувалдою із п’яток до голови і допитували, кому ми їх здали. Били і знову те саме запитували», – пригадує Андрій.

В мобілках чоловіків окупанти не знайшли нічого. Тільки побачили у фейсбуку й телеграмі групи з назвами «путін х…йло». То ще дуже дивувалися, чому українці так ненавидять московського правителя. А ввечері побитих Андрія, Миколу й Олександра кинули до  погреба.

Усю ніч тривали артобстріли. На ранок московити вивели спочатку Олександра. Через кілька хвилин – Миколу. А ще через декілька годин – Андрія.

«Я спитав, де мої брат і сусід. «Сюди вони вже не приїдуть», – відповіли окупанти. Але я не міг подумати, що хлопців уже немає. Думав, мене до них відправлять», – пригадує Андрій. Його вивезли за село. Наказали лежати, поки не стихне звук їхнього авто. Щоб налякати, пустили автоматну чергу й поїхали.

Звідти до рідного села Андрій 40 км ішов пішки. З поламаними ребрами, розбитою головою, понівеченими пальцями, він добирався аж два дні. Повз нього проїжджали колони російських військових. Кожен із них міг одним пострілом убити молодого закатованого чоловіка. Але Бог якимось дивом зберіг життя Андрію. І 10 березня він, чорний від утоми й ран, переступив поріг отчого дому.

Тіло розстріляного Колі знайшов пес

Коли Чернігівщину звільнили, Карпенки почали шукати Миколу. До останнього сподівалися, що син у полоні. Але через два місяці в сусідньому селі пес розкопав біля смітника могилу, а в ній – два тіла з паспортами. Це були Микола та сусід Олександр.

Матір не хотіла вірити, що то її син. Наполягла на ДНК-експертизі.

«Після першої проби був висновок, що я не є біологічною матір’ю. Взяли пробу в батька – високий відсоток спорідненості. Потім нову взяли в мене. Отоді вже, минулої осені, підтвердилося, що наш Колька. Через півтора року після вбивства нашого сина ми змогли його похоронити, – згадує Марія. – Але імен російських убивць не знаємо досі. Сподіваюся, що колись їх таки покарають».

Шкода тільки, що то було не останнє з випробувань, які довелося пережити Карпенкам.

Як уже говорилося, Олександр із Максимом пішли на фронт 2022-го. Батьки востаннє бачилися із Сашею торік у грудні, коли після контузії він лежав у госпіталі. «Дрон скинув на Сашка вибухівку. Син казав мені, що не боїться вмерти, боїться лишитися без рук та ніг. Але того разу минулося контузією», – продовжує батько.

24 березня 2024-го Микола встиг поговорити із сином по відеозв’язку. Тоді вкотре просив не йти на нуль, бо лікарі попередили Сашу про проблеми з серцем, які виникли через війну. А 26 березня ввечері родині зателефонували з незнайомого номера. «Ви знаєте Олександра Карпенка?» – «Так, це наш син». – «Він загинув». – «Як загинув?» – не могла повірити матір. Жінці стало погано. Тож вона передала телефон чоловікові. І батько почув: син таки пішов на нуль, і дрон знову3 кинув на бійця вибухівку. 

«Я бачив тіло Сашка: рука перебита, передпліччя, кисть, нога завернута… Посічений правий бік лиця. В нього в кишені був молитовник, він теж прошитий уламками, не врятував…» – не стримує батько сліз. Тепер, аби побалакати із синами, він до них іде на могилу.

«Наш сусід, 90-річний дядько Іван, казав колись: «кацапьо» на Україну піде. Часто його тепер згадую. Бо не вірив… – зітхає Микола Карпенко. – Ця війна забрала в мене двох синів, третього зробила інвалідом, четвертий ледь вибрався від цих нелюдів. А зараз ще 19-річний онук, Сашин син, воює на Донеччині. І я не знаю, як пережити це все…»

Та найважче, кажуть батьки, – прийняти й усвідомити, що більше ніколи не побачиш дітей. Ніколи. Як тепер із цим жити до кінця свого віку?..

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: війна з Росією, чернігів
В тему

Останні матеріали