«Як ти?» – «Та як?» – «А чоловік?» – «Воює». – «Ну, тримайся…»
Скільки в цій розмові недосказаного й непочутого... Бо хіба розповість дружина, що таке – спати з мобілкою замість чоловіка, відганяти думки про його загибель і панічно лякатися дзвінка з невідомого номера, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Він любить, але став іншим
37-річна Ангеліна більше від двох років мешкає у Празі. Як тільки в чоловіка з’являється можливість, подружжя зустрічається в Києві бодай на день. Але далі жінка повертається до Чехії, і там знову те саме: «Самотність з’їдає зсередини, – зізналася вона, коли для ВВС Україна розповідала, як чекає з фронту чоловіка. – Ти щодня приходиш у порожню квартиру, де тебе ніхто не чекає. Але чоловік проти, аби я поверталася. Принаймні зараз. У нас навіть секс на відстані. Я надсилаю чоловікові свої звабливі фото. Під час відеозв’язку танцюю для нього. Це не замінить живого спілкування. Але краще так, ніж нічого. І найгірше те, що ми не знаємо, скільки ще це триватиме… І чи не буде наша крайня зустріч останньою…»
Марина, яка мешкає у Вінниці з дворічним сином, не виїжджала за кордон. Але чоловіка все одно не бачить місяцями.
«Найважче, коли дитина хворіє. Ти лежиш у лікарні, а поруч нікого, хто би підтримав. Зранку веду малого в садочок – набираю чоловіка, і ми нібито йдемо троє. Так само разом вечеряємо, – розповідає жінка. – Але коли чоловік на завданні, то весь цей час тривога не відпускає ні на мить. Бувало, весь тиждень чекала від чоловіка отой «+» есемескою».
Олена з Харкова, яка після вторгнення виїхала з доньками до Італії, прожила в шлюбі 33 роки. Втім зараз гостро відчуває, як вони з чоловіком віддаляються: «Він – найкраще, що зі мною сталося у житті. Він досі нас любить, регулярно телефонує. Але я відчуваю, як мій чоловік змінився. Навіть дзвонить, бо «так треба». Він мало говорить, зробився замкнутим, не вірить у краще майбутнє, – каже Олена. – Чекати, що якось воно налагодиться, в нас не так уже й багато часу. Бо мені 51 рік, чоловікові – 52. Скільки ще триватиме війна – не відомо. А жити коли?..»
Військовослужбовець Тарас із Закарпаття пішов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Відтоді лише декілька разів він бачився з дружиною та маленьким сином.
«Тяжко від думки про те, скільки часу моя дитина не може бачитися з татом. Я не можу бути поруч із рідними. І все це – через оскаженілу сусідню країну», – каже Тарас.
Іще більший психологічний тягар несе Євген із Бучі. Його дружина із сином, на щастя, не потрапили в окупацію. А от батька росіяни вбили. Відтак Євген пішов воювати, а рідні перебралися до Ірландії. «Відразу після їхнього від’їзду в мене була сильна депресія. Майже не їв і весь час думав: отак в одну мить немає ні сім’ї, ні рідного міста, – пригадує військовий. – Пізніше відпустило. 18-річний син здобуває освіту, дружина влаштувалася на хорошу роботу. Шкода, що ми не разом, що за більш як два роки бачилися тільки декілька разів. Виручають інтернет і мобільні. Раніше ми із сином часто каталися разом на велосипеді, купалися. Тепер син їздить сам, але ми це обговорюємо. Він розповідає, яким іще спортом займається, в які ігри грає. Я стараюся бути в курсі цих тем, щоб нам було цікаво спілкуватися».
Поки воював, вона знайшла іншого
Але не всім подружнім парам вдається підтримувати стосунки на відстані. Олександр із Миколаєва майже 20 років жив у шлюбі. Разом із дружиною мають двох дітей. Після повномасштабного вторгнення чоловік сказав, що піде захищати Україну. А дружина хотіла, аби він за хабар виїхав із нею та дітьми за кордон. Олександр пішов у ЗСУ, сім’ю відправив до Бельгії. А вже у червні 2022-го дружина повідомила: знайшла іншого.
«Я не чекав від неї такого. Бо ми багато років були разом, обох усе влаштовувало. Діти, достаток – усе було. Але дружина виявилася не такою, як я про неї думав. Після цього син, якому 19-ть, повернувся3 в Україну. Молодший лишився з мамою. Я не бачив дитини з березня 2022-го. Зрідка спілкуємося телефоном».
Повномасштабна агресія росії поставила крапку у шлюбі й Катерини з Мелітополя. До великої війни жінка була одружена 22 роки. Стосунки з чоловіком давно дали тріщину, бо він любив випити. А коли окупанти захопили Мелітополь, чоловік підтримав нову владу. Це стало останньою краплею.
«Я з дитиною переїхала до Києва, знайшла роботу, орендую житло, – розповіла жінка. – Коли ми офіційно розлучилися, спочатку мене переслідувало відчуття самотності. Але потім я зрозуміла: нащо втримувати людину, яка тебе не любить і яку ти давно вже не кохаєш? Тому зараз мені набагато легше».
Розірвала зв’язок із чоловіком і Софія з Чернівців. Багато років жінка зазнавала домашнього насилля. Навіть після офіційного розлучення. Жінка роками терпіла, бо не знала, куди піти. Втім із повномасштабним вторгненням наважилася виїхати до друзів у США. Там вона поки що миє посуд. Але англійську вже підтягнула. Записалася на курси французької. А головне – поруч із нею кохана людина.
Що робити, аби любов не згасла
«Якщо люди не можуть регулярно бачитися, то декілька місяців, пів року, рік – і вони віддаляються. В кожного своє соціальне життя, робота, коло спілкування, проведення часу», – пояснює докторка психологічних наук Маріанна Ткалич.
Також війна робить більш видимими ті проблеми, які існували в стосунках раніше. І навпаки: якщо люди справді кохають одне одного, то розлука лише посилює розуміння, наскільки вони потрібні одне одному.
Директорка дослідницької компанії Gradus Research, соціологиня Євгенія Близнюк розповіла: вони провели опитування серед трьох груп українських жінок – внутрішньо переміщених, дружин військовослужбовців і тих, які повернулися з-за кордону. Більше від половини опитаних у всіх трьох групах визнали: під час війни їхні сімейні стосунки стали злагодженішими, і подружжя більше підтримує одне одного. Від 44% до 59% опитаних відчули, як багато їхній партнер робить3 для родини. А 63% українців, які виїхали за кордон, хочуть повернутися до України, причому 34% так і не змогли адаптуватися до життя в новій країні.
Водночас сім’ям, яких розділила війна, треба бути готовими до нових викликів, попереджає провідна наукова співробітниця Інституту демографії і соціальних досліджень Людмила Слюсар: «Світовий досвід показує: люди, які повертаються з війни, стають жорсткішими і їм потрібен час, аби відійти від такого стану, тому у сім’ях зростає, на жаль, насильство. Поранення і контузії впливають на сексуальне життя». Відтак для збереження шлюбу треба звертатися за порадами до фахівців, працювати над стосунками.
А хто зараз чекає близьку людину з війни, той має пам’ятати: ні телефонні розмови, ні відеодзвінок не замінять фізичного контакту, наголошує Маріанна Ткалич:
«Якщо ви хочете зберегти стосунки, є сенс повертатися додому чи в більш-менш безпечний регіон. Немає можливості – то хоча би через кожні два-три місяці приїжджайте на тиждень-другий і зустрічайтеся. Навіть перебуваючи на відстані, підживлюйте емоційно одне одного. Мене зворушив відеоролик, в якому воїн ЗСУ читав із окопу книжечку своєму маленькому сину».
А ще важливо, аби чоловік і дружина обговорювали проблему розлуки. Розповідали одне одному, які труднощі переживають, за що бояться. Шукали разом вихід. Бо це теж та емоційна ниточка, яка об’єднує.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
