– Де моя дитина? – щойно отямившись від наркозу, запитала Неля.
– Лежи, лежи, – заспокоїла породіллю медсестра. – Лікар прийде, все розкаже. Цю історію опублікували у газеті «Твій вибір».
Коли через годину до палати зайшов лікар, Неля знову запитала:
– Де моя дитина? Я хочу її бачити.
– Вам не можна вставати, – спробував заспокоїти лікар.
– То принесіть мені дочку. Де вона?
– Нелю, не переживай. Так, на жаль, буває. Але ти молода, ще собі народиш.
– Що ви таке кажете?! – забилася в істериці молода жінка. А коли її вдалося заспокоїти, лікар повідомив: дитина народилася мертвою.
– Ні-і-і… – заридала Неля. – Цього не може бути. Моя ді-і-івчинка…
Щойно Нелі дозволили вставати, вона пішла просити медиків показати тіло дитини. Але ті відмовили. Мовляв, буде краще просто перегорнути цю сторінку і почати життя заново.
Але як, коли Неля втратила все? Спочатку померла мама. Потім в аварії загинув чоловік, із яким прожили два роки. Після похорону дізнавшись, що вагітна, жінка зраділа: житиме заради дитини. А тепер і ця надія вмерла…
Порятунок почався з порції пломбіру
Спочатку в молодої жінки навіть закрадалися думки щось собі зробити. Але подруга, з якою разом навчалися в медучилищі, витягнула з чорної прірви депресії. «Нелю, привіт, – зателефонувала вона якогось ранку. – Знаю, що тобі зараз не до мене. Але нам тут у дитячий табір треба лікарку, педіатра. Всього на три місяці. От я й подумала: може, виручиш?»
У ту мить Нелі здалося, що то дзвінок із якоїсь іншої планети. Бо вона обдумувала, як би то заподіяти собі смерть, а тут їй про якийсь дитячий табір торочать. «Вибач, не можу», – відповіла сухо й поклала трубку. Та вже через пів години хтось почав наполегливо дзвонити у двері. І коли Неля неохоче відчинила, на порозі стояла та сама подруга з двома порціями пломбіру в руках.
– Давай бігом їсти, а то розтане, – тицьнула Нелі порцію морозива і, не чекаючи запрошення, зайшла всередину.
Смак пломбіру у вафельному стаканчику повернув Нелю в далеке дитинство. Коли мама приносила зарплату, то посилала в магазин по морозиво, Неля чимдуж бігла, а потім вони з мамою вмощувалися на лавці під будинком і ласували, посміхаючись одна одній. Зараз Неля згадувала3 це все, і якось так добре стало на душі.
– То що, їдемо? – смикнула її за руку подруга, щоб повернути до реальності.
– Я подумаю, – відповіла Неля.
– Добре, в тебе три хвилини, поки я взуваюся. Бо далі я йду на автостанцію купляти нам квитки на автобус. Увечері зайду, поможу тобі скластися.
Робота з дітьми дійсно стала бальзамом на зранену горем душу. До Нелі – молодої, доброї, лагідної – діти горнулися, як пташенята. Тож після трьох місяців у літньому таборі жінка поверталася додому з чітким наміром улаштуватися на роботу десь у дитячу лікарню. А оскільки була найкращою студенткою на своєму потоці, то без проблем знайшла собі згодом місце в медзакладі. Щоправда, поїхала за направленням до іншої частини України.
«А ви схожі, як мама з дочкою»
За 15 років праці в лікарні Неля стала однією з найкращих спеціалісток в регіоні. А що вміла налагодити контакт із колегами та просто жила своєю роботою, то її призначили завідувачкою відділення. Тож для всіх вона тепер стала Нелею Максимівною.
Правда, в особистому житті ніяк не складалося. Бо хоча підбивали до Нелі клинки і колеги по роботі, і просто знайомі мужчини, втім страх покохати, а потім усе втратити, не пускав 40-річної жінки до нових стосунків. «Я заміжня за своїм відділенням, колектив мені за чоловіка, а пацієнти – за рідних дітей», – жартувала вона, коли хтось із давніх знайомих запитував, як там на особистому фронті.
Але коли до її міста посунувся справжній фронт, то життя пішло шкереберть. Побачивши, як на її очах російська бомба зрівняла із землею весь під’їзд дев’ятиповерхівки, Неля переселилася до лікарні. Там, в укритті, і працювала, й ночувала. До останнього не виїжджала. Бо на кого лишити маленьких пацієнтів? Та коли над містом нависла загроза окупації, Неля, родом із заходу України, яка все життя розмовляла українською і була, як казали позаочі, «ярою бандерівкою», зрозуміла: треба виїжджати. Бо таких, як вона, російські терористи першим ділом викрадали, катували і змушували йти на співпрацю.
Ось так доля закинула Нелю до чужої області. Кваліфіковану лікарку радо прийняли на роботу до дитячого медичного об’єднання в одній із західних областей. Адже кваліфікованих спеціалістів ой як потрібно було: помагати не лише хворим, а й пораненим, із важкими каліцтвами.
Сьогодні ось доставили 16-річну дівчину з Харкова, Любу: дивом урятували. Бабуся ледь руки не цілувала Нелі. Бо та погодилася поділитися своєю кров’ю, аби врятувати юну пацієнтку.
– Дякую, тепер ви друга мама моїй Любочці, – плакала старенька. – Вона ж, бідна, вже нікого не має. Одною ракетою ті рашисти вбили і мою дочку, і зятя. Добре, що внучка була зі мною в літній кухні, смородину помагала закривати. Оце нас і врятувало…
Після тієї розмови з бабусею Неля прикипіла до дівчини всією душею. «А ви навіть схожі – наче мама з дочкою», – казали всі, хто бачив Нелю та Любочку разом.
«То все переливання крові, – жартувала лікарка. – Тепер ти, Любо, полюбиш і вареники з вишнями, і сало з помідорами».
Крім лікування, Неля допомогла пацієнтці та її бабусі з житлом. Спочатку прихистила в себе в гуртожитку. А потім підшукала будиночок неподалік міста, влаштувала дівчинку до місцевої школи. Вони зідзвонювалися ледь не щодня. А щотижня зустрічалися: Люба – до Нелі, аби разом піти десь по магазинах, купити обновки, продукти в село. А Неля навідувалася в село, щоб відпочити на природі від роботи.
Таємниця, що могла піти в могилу
Телефонний дзвінок розбудив серед ночі. «Нелю Максимівно, Любочці погано», – плакала бабуся. Почувши симптоми, лікарка скерувала: «Викликайте «швидку». А я їду до лікарні. Там зустрінемося».
Стан дівчинки був важким. У неї фактично перестали функціонувати нирки. Скільки не старалися спеціалісти – марно. Потрібна була трансплантація. Але хто стане донором?
«Я можу. Якщо підійду», – не роздумуючи, сказала Неля. Дехто з колег пробував відмовити від такого рішення. Мовляв, на всіх пацієнтів нирок не напасешся. Та Неля навіть слухати цього не хотіла. Аналізи показали: нирка Нелі ідеально підходить Любі. А коли провели ДНК-експертизу, жінка не знала, що й думати: спорідненість становила 99%.
«Може, це помилка? Обладнання дало збій?» – не вірила Неля. Але повторні ДНК- аналізи дали той же результат. Отже, Неля та Люба – рідні матір і дочка. Але як таке могло статися?!
Жінка вирішила поїхати в той пологовий, де колись народжувала. Розшукати лікаря, який повідомив про смерть доньки. Але бабуся Люби сказала: цієї таємниці вона вирішила не забирати із собою в могилу.
«Мій зять був із дуже багатої сім’ї. Батьки були якимись там шишками в компартії. Коли їхній син женився з моєю дочкою, то десять років у них не було дітей. Бо зять маленьким перехворів на свинку і через те став безплідним. Моя дочка, взнавши правду, сказала, що всиновить якусь сироту. Бо без дітей, мовляв, сім’я – не сім’я. Свекор заборонив це робити. Сказав, що в інтернаті всякі діти можуть попастися: і алкашів, і наркоманів. Відтак пообіцяв сам вирішити це питання. І десь через пів року сказав моїй дочці та зятю збиратися по дитину, а всім родичам, знайомим повідомити про переїзд на нову роботу в іншому регіоні. І коли через три роки моя дочка із зятем вернулися з маленькою дитиною, всі були впевнені, що то їхня рідна дитина. Правду знали тільки я, мій чоловік-небіжчик і свати…»
Після тієї розповіді Неля вперше в житті прийняла заспокійливе. Все почуте просто не вкладалося в голові. Жінка думала, таке могло відбуватися в кіно, але не в реальному житті…
…На Троїцьку поминальну суботу Неля подавала записку за упокій. Уперше за 16 років там не було вписано «дитини Надії». Бо сьогодні її Надія воскресла і стала Любов’ю…
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
