– Знаєте, що, мамо? Я піду замість нашого Саші воювати.
– Чи ти здурів, Віталику?! – сплеснула руками Валя. – Ти ж ніколи й автомата не тримав у руках!
– Нічого, в армії навчать. А брат хай удома лишається: в нього жінка, діти.
Валя кинулася до молодшого сина:
– Не пущу! Чуєш? Не пущу!
– Мамо, мені 26, я все вирішив, – спокійно відповів Віталик. – І не причитайте, ніби я вже вмер.
– А на кого ж ти мене поки-и-ине-е-еш, – не випускала Валя сина зі своїх обіймів.
– Мамо, не сьогодні-завтра принесуть до хати повістку, і все одно треба буде комусь воювати. То хай це буду я.
І Віталик мав рацію. Бо у старшого брата сім’я – от хай хазяює, батьків доглядає. А він, Віталик, що? Навіть дівки ніколи не мав. Бо не вдався ні зростом, ні вродою, ще й на вдачу сумирний. От і вийшло: сам до дівчат стидався підійти, а дівчата його теж обходили боком, - йдеться у газеті «Твій вибір».
«У мене все добре. Завтра женюся»
Два роки минуло відтоді, як Віталик пішов захищати Україну. Бідна Валя вже всі очі виплакала за сином. Бо ж він у неї такий хороший! Не п’є, не курить. За бойові виплати купить собі все, що треба, а решту грошей – батькам: «Купіть там що треба в хазяйстві». За той час, що Віталик на війні, сім’я тракторця прикупила, хату добудувала, брат мотоциклом обзавівся.
«То ти тепер, Валько, як вареник у маслі», – заздрісно казали сусідки, споглядаючи, як із місяця в місяць розростається у Валентини господарство.
– То хай ваші хлопці йдуть, а не в льосі від воєнкома ховаються. Тепер на фронті ще більше бойових обіцяють, – казала на те матір. Бо сама вона віддала би всі гроші світу, аби її Віталічок живим-здоровим вернувся додому.
А то ввечері дзвонить син:
– Мамо, то я! Ви тільки не падайте, добре?
– Що, поранений? – перелякалася Валя.
– Ні, зі мною все добре. Женитися буду! – засміявся у трубку хлопець.
– Як? Де? З ким? – не второпала Валя.
– Завтра, мамо. У Запоріжжі. До мене моя дівчина приїхала. То командир дав тиждень відпустки. І ми з Веронікою розпишемося.
– А чого ти раніше не сказав? Ми би приїхали.
– Бо я сам не знав. Але Вероніка з мамою в Запоріжжі у справах, то сказала, якщо хочу – можемо розписатися.
– І хто вона? Звідки? – далі розпитувала Валя.
– Вона українка, біженка. Живе з матір’ю в Чехії. Два місяці тому написала мені у фейсбук. Так і познайомилися. Коротше, мамо, люблю я її. Дуже сильно люблю. Спати лягаю – думаю про неї. Встаю – так само.
– А вона тебе хоч любить? – поцікавилася Валя.
– Якби не любила, то заміж би не пішла, – відповів Віталик.
– Але як це воно буде? Ти женишся, а ми з батьком подарунка ніякого не підготували?
– То ж, мамо, тільки розпис. Як кажуть, формальність. Дадуть мені довшу відпустку, то приїдемо в село – й таке весілля закатаємо! У-у-ух!!!
– Щось мені це в голові не вкладається, – зізналася Валя. – Тільки два місяці знайомі, вже женитеся. Нам із батьком тої дівчини не показав. Може, вона яка непутьова?
– Ма’, вона для мене найкраща у світі! Я жити без неї не можу! А ви таке говорите.
– Вибач, синочку, – розплакалася Валя. – Може, хоч по телефону даси побалакати з майбутньою невісткою?
– Вона поки стидається. Потім якось.
– От дівки пішли: в ліжко скакати – то бігом, а зі свекрухою поговорити стидається, – здивувалася Валя.
– Ма’, не починайте. Все. Потім наберу.
Як лишився без руки, то став непотрібен
Цілий вечір рідні не знали, радіти їм чи плакати. Бо добре, що Віталик нарешті знайшов собі дівчину. Добре, що одружується. Але якось не по-людськи воно все виходить: син бере собі жінку, а батьки її в очі не бачили, геть нічого не знають про сватів. Комедія...
Наступного дня Віталик скинув рідним фото із рацсу. Батьки в селі виставили могорич родичам, кумам, сусідам. Тато після третьої чарки вже рвався їхати на Запоріжжя сина привітати з одруженням. Та Віталик сказав: у нього медовий тиждень, тому, мовляв, іншим разом зустрінуться.
А ще через тиждень зателефонував командир підрозділу й повідомив: «Віталій поранений. Лежить у госпіталі Дніпра».
Якби Валя мала крила, вже би полетіла до своєї кровиночки. Бо ж неясно, що з дитиною, чи житиме.
Якраз того дня на схід їхала машина з допомогою на фронт. «Візьміть і мене з собою», – попросилася Валя. Дорогою до Дніпра Валя розповіла своїм супутникам про Віталика, його недавнє одруження. Водій із волонтеркою перезирнулися, але нічого не сказали матері. У Дніпрі привезли до госпіталю, а самі рушили далі на схід.
Коли Валя підходила до дверей палати, серце ледь не виривалося з грудей. Боялася застати найгірше. Та коли побачила Віталика, зразу відлягло: голова ціла, маму впізнав, усміхнувся.
– Синочку мій золотенький, – кинулася жінка до перебинтованої дитини.
– Мамо, все добре. Ну, не маю тепер лівої руки, але ж права ціла – ложку є чим тримати, – пожартував Віталик.
Від почутого Валя ще більше розплакалася.
– То я від щастя, Віталику. Від щастя, що Бог мені тебе зберіг… – а в самої сльози горохом.
Коли Валя трохи заспокоїлася, стала розпитувати, де поранило, як то сталося.
– А ти жінці своїй вже сказав? – запитала обережно.
– Сказав.
– А вона що?
– Каже, поправляйся.
– Коли приїде до тебе?
– Не знаю. Недавно ж тільки поїхала.
Валя на те промовчала. Але в самої запульсувало в голові: що ж то за жінка така? Чоловік поранений. Без руки. Інша би вже від ліжка не відходила. А та навіть їхати не збирається.
– Ти, синку, не переживай, – узяла Віталика за руку. – Я з тобою. І буду, скільки треба. Тато теж: картоплю посадить – і зразу до тебе. Викарабкаємося.
– Дякую, мамо, – усміхнувся і… заплакав.
Вивела на чисту воду сваху з невісткою
Через кілька тижнів стан Віталика стабілізувався. Його перевезли в одну з лікарень на заході України. І тоді Валя таки добилася від новоспеченої невістки, аби та приїхала провідати чоловіка після поранення.
– Мамо, десь Вероніка вже має до мене зайти… – сказав Віталик і подивився на Валю.
– Добре-добре, сину, я піду погуляю, – накинула жінка кофтину на плечі. – А ти мені потім передзвониш, аби я знала, чи йти до тебе, чи їхати до тітки на ночівлю, бо вона вже який раз кличе.
Спустилася Валя на перший поверх лікарні. «Десь дощ узявся, а я без парасолі. Посиджу у фоє, почекаю. Віталик подзвонить, тоді й побачу, куди йти», – вирішила подумки, сіла на лавку поруч із яскраво розфарбованою пані, дістала мобілку і почала гортати фейсбук.
Розфарбована пані й собі дістала мобілку, когось набрала і стала пошепки з кимось балакати. Але ж Валя поруч, тому хоч-не-хоч усе слухала. Почула, що ця жінка недавно видала свою дочку заміж за військового, що він уже два місяці пересилає їм чимало грошей. «Ми вже почали погашати кредити. А тут на тобі – йому руку відірвало!» Валя почула про відірвану руку – і зразу нашорошила вуха. А розфарбована пані продовжувала: «Ми з Веронікою не хотіли їхати. Бо ж у неї в Чехії робота, і багатенького кавалера якогось там має. Але мамаша нашого зятька підняла такий кіпіш. Стала моїй малій пред’яви клеїти: мовляв, що ти за жінка, бла-бла-бла. То ми вирішили: приїдемо і провідаємо того безрукого. Я сказала своїй малій, щоб розпитала, чи будуть йому далі платити бойові, скільки. Уже би краще його грохнули. То нам би зо п’ять мільйонів перепало. А так – замість грошей тільки геморой маємо».
Валя хотіла вчепитися в патли тій курві чи зацідити кулаком у її напомаджені губи. Але сама себе стримала. Бо раптом це помилка? І помчала до сина в палату. Якраз застала там Вероніку, яка вже збиралася виходити.
– Ой невісточко, нарешті з тобою нормально познайомимося, – вдавано зраділа Валя. – А ти з мамою сюди прийшла?
– Так, але вона знизу чекає, – якось перелякано відповіла Вероніка.
– От і зі свахою познайомимося, – взяла Валя невістку під руку, і разом вони попрямували до фоє.
Те, що запідозрила Валя, виявилося правдою. Що вона сказала двом аферисткам, знають тільки вони. Але мама Вероніки стала червона, як її губи. А Вероніка – біла, як стіна.
Коли Валя повернулася до сина в палату, не знала, з чого почати розмову. Але він сам промовив:
– Знаєте, мамо? Певно, поспішив я з женячкою. Вероніка мене не любить. Та й я її теж… Зате мені кожен день Люда пише з нашого села. От хороша дівчина. І що мені далі робити?
– Роби, як серце каже. А з Веронікою і її мамою я розберуся сама …
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
