Коли вороги розпочали повномасштабний наступ, 28-річний Володимир Звір та його 35-річний брат Назар із Жовкви, що на Львівщині, зразу стали на захист України. Володимир загинув торік у вересні на Луганщині, а на початку грудня родина похоронила Назара.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Назар казав, аби дівчинку назвали Соломією. Та народився Володя, якого Назар залюбки няньчив, – розповідає наймолодший із братів, Микола. – Назар був дуже відповідальним. Ще до школи знав «Буквар» і вчився легко. Володя був більш компанійським. Ми вміли заробити копійчину – частенько брали коні і виконували всякі роботи. Потім Володя займався виготовленням металопластикових вікон. Строкову службу проходив у Нацгвардії у Маріуполі. На жаль, не встиг створити сім’ю. Назару дуже подобалась робота з деревом, тому вивчався на «столяра художніх виробів». Після армії їздив на заробітки за кордон. Одружився, народилося двоє донечок.
Христина Звір, дружина загиблого Назара, розповідає, що з майбутнім чоловіком познайомилась в гуртожитку, де жили в сусідніх кімнатах.
– Він прийшов позичити оцет. Мені тоді було 17 років. Йому – 19. Наша симпатія швидко переросла у кохання. Коли почалась АТО, то йому вручили повістку. Ми розписалися, і він пішов захищати Україну. Воював на території Луганської та Донецької областей. Отримав відзнаку Президента України «За участь у антитерористичній операції» і нагрудний знак, – каже вона. – Коли Назар демобілізувався, ми відгуляли весілля. Народилась Софійка, тоді – Соломійка. Він був неймовірним батьком. А ще – мав золоті руки: сам перекрив дах, зробив ремонт, займався садом. Мріяв про сина. Коли почався повномасштабний наступ, нашим донькам було два і чотири роки.
Провівши захисників на війну, родина чекала кожного дзвінка, кожної вісточки від рідних. Молилися, аби Бог їх вберіг. Побратими розповіли, що Назар саме проводив рятувальну операцію, коли ворожий дрон скинув бомбу. Осколкове поранення отримав і Володя. Наклав собі джгут на ногу. Та прилетів другий дрон і завдав смертельного поранення в голову. Володя загинув 15 вересня. Попри те, що Назар мав право не повертатися на війну, адже втратив рідного брата, він вирішив, що воюватиме за обох. Загинув 5 грудня у селищі Стельмахівка Луганської області: у бункер прилетіла ворожа ракета. Загинули усі п’ятеро бійців, які там перебували.
– Небо для мене потемніло, а всередині – страшенна порожнеча і невимовний біль, – каже Христина. – Я просто вбита. Наша родина вірить, що держава відзначить мужність і жертовність та посмертно вшанує Героїв.
Така ж біда прийшла і в село Довгий Войнилів Калуського району. Там теж загинули два брати – 47-річний Андрій та 50-річний Микола Пилипчуки.
– Нас в батьків було четверо – я, Михайло, Микола і Андрій, – розповідає сестра загиблих Героїв Надія Бербець. – Микола був душею компанії. Працював лісником. Любив тварин, турбувався про них, посадив сотні дерев. Згодом працював за кордоном арматурником. Андрій був дуже загартованим, узимку ходив у футболці і жакеті. Працював водієм. 2003-го поїхав миротворцем до Іраку. 2017-го брав участь в АТО. А коли вороги розпочали повномасштабний наступ, то Михайло і Андрій стали на захист Батьківщини. Тоді й Микола повернувся з-за кордону додому і долучився до лав захисників.
Андрій мав псевдо Хонда, а Микола – Будулай. Вони служили в 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Андрій двічі був поранений. Загинув на Донеччині від осколкового поранення. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня і медаллю «Лицар бойового чину». А через тиждень після свого дня народження загинув на Донеччині й Микола.
– Вони могли ще багато добра зробити і для власних родин, і для України. Та клята війна забрала найдорожче – їхнє життя, – каже Володимир Ладаняк, староста села Довгий Войнилів. – Нині на фронті воює їхній брат Михайло із сином.
Анна Бойко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
