І нинішнє Різдво ми зустрічаємо із сумом. Душа болить за тих, хто вже ніколи не розділить з рідними це свято. Але навіть після всього пережитого в серці кожного з нас має лишатися місце для любові. В цьому ще раз переконує історія Ольги Криф’як, яка через війну втратила батька і старшого брата.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Ольго, ви прима-балерина Національної опери України, тож у день повномасштабного вторгнення росії були з гастролями в Америці. Хто у вас тоді лишився в Україні?
– Брат із дружиною і шестирічним сином були у Бучі. Батьки приїхали до Києва 22 лютого з Чернівецької області: мали розв’язати питання з документами. Коли все почалося, тато поривався їхати додому Житомирською трасою. То мама і ми, четверо дітей, умовляли його не робити цього. Тато послухав, лишився. Але дуже нервував, відмовлявся ходити в укриття під час обстрілів.
– А що було із сім’єю вашого брата?
– Дмитру вдалося 25 лютого вивезти дружину та сина з Бучі. Врятувало те, що їхній будинок був при виїзді з міста і росіяни дійшли туди пізніше. Потім окупанти не лишили в тому багатоквартирному домі жодної вцілілої оселі, всі розграбували.
– Батькам коли вдалося виїхати з Києва?
– У середині березня 2022-го. Вони евакуювалися потягом до Кам’янця-Подільського, а звідти вже – додому. Але через тиждень після всього пережитого у тата не витримало серце. Пам’ятаю, серед ночі телефонує мама: «Батька більше нема». Я вийшла в коридор готелю і просто сповзла по стіні. Крик виривався сам по собі. Після того я десь місяць майже не розмовляла ні з ким, не могла виступати.
– Ви були настільки близькі з батьком?
– У нашій родині дуже добрі стосунки. Батьки нас виховували у любові. Ми спілкуємось, допомагаємо одне одному. Смерть тата стала для всіх страшним ударом, йому було лише 72 роки. Його не стало через війну, пережиті стреси, обстріли, через тривоги за старшого сина, мого брата Дмитра.
– Який пішов на фронт…
– Так… Дмитро працював у IT-сфері, але, коли вивіз сім’ю з Бучі, пішов до військкомату. Спочатку був у теробороні Голосіївського району, потім підписав контракт із ЗСУ. Перед тим іще зателефонував батькам. Тато його просив: «Ні, Дімо, не треба», але через дві години перетелефонував і сказав: «Не хочу за тебе вирішувати. Роби так, як підказує твоє серце». Дмитро воював у Бахмуті. Торік 8 серпня він загинув.
– Як це сталося?
– Був приліт «Градів». Дмитро побачив пораненого побратима і вирішив евакуювати його на машині. З товаришем стояв біля авто, поправляв маскувальну сітку. І в цей час стався другий приліт у будинок. Уламки будівлі розтрощили брата… Ми довго не знали, що з ним. Бо з 8 серпня Дмитро просто перестав виходити на зв’язок. А 12-го нам подзвонили з військкомату, і ми відразу все зрозуміли. Брата привезли до мами у Чернівецьку область і поховали біля тата – між ними був дуже сильний зв’язок.
Коли ми з дружиною Дмитра поїхали на упізнання, була страшенна спека. Ми благали показати нам хоча б його руку, але військові сказали: «Вам краще цього не бачити». Коли Дмитра привезли додому, мама просила: «Відкрийте труну, я хочу побачити свого сина». Та вона була забита цвяхами… А на кладовищі мама кричала: «Хочу поряд із вами лежати». Ми тримали її: «Мамо, у тебе ще троє дітей, заради нас, просимо, живи». Зараз вона тримається. Але, каже, нікуди не поїде зі свого села, бо хоче бути поруч із татом та її Дімою.
– Раніше ви працювали з колегами із рф. Чи відчували, на що здатні росіяни?
– Відверто кажучи, ні. Не розумію цього й досі. І бажаю їм відчути такий же біль, якого вони завдають нам. Навіть не фізичного, а від утрати любимих людей, які могли б жити, творити, любити. Коли ховали Діму, його син Лука зробив малюночки з сердечками і поклав на труну. Потім підійшов до мами і запитав: «Якщо я дуже засмучуся, Боженька воскресить мого тата?» Ми з Юлею просто не знали, що відповісти… А потім, коли я приїхала до нього на день народження й запитала, ким він хоче стати, Лука відповів: «Винахідником. Хочу створити робота, щоб замість рук у нього були гармати і щоб він помстився за мого тата». Бо пробачення росіянам не буде на багато поколінь.
– Знаю, що українські артисти відмовляються від участі у російських балетах.
– І це нормально! Розумію, що ми втратили дуже великий репертуар, але для мене це незмінна позиція. Навіть, якщо запрошують на концерти і я дізнаюсь, що там є твори російських композиторів, я відмовляюся. Адже російський балет – це також частина їхньої пропаганди. Раніше за кордоном навіть не розуміли, що таке український балет. Сподіваюсь, велика війна все змінила.
– Буває, що вас накриває депресія?
– Доволі часто. Хоча кажуть, час лікує. Ні. Просто притуплюється біль. Але «збираєш» себе, бо розумієш: ті, кого я втратила, хотіли би, щоб я жила далі. Також мене рятує робота. Якби театр був закритий, я, мабуть, збожеволіла. Пам’ятаю, як просила на роботі, щоб мене якомога більше займали, бо тільки тоді вимикався мозок.
– Не було думок виїхати з України, бодай на якийсь період?
– Я могла залишитися в Америці, але не захотіла. Не відчувала себе собою без України, без рідних. Тому і нині я в Києві, час від часу виїжджаю на гастролі. У грудні в складі балетної трупи нашого театру ми гастролюємо Італією, а потім у Канаді в нас великий тур благодійних концертів «Надія України».
– Про що мрієте після перемоги?
– У серпні цього року вперше за довгий час ми всією сім’єю зібралися разом. На жаль, уже без тата і Дмитра. Це було у Хорватії. З Австрії приїхав брат – він давно там живе. З Німеччини – сестра, яка має там сім’ю. Головне – з нами була мама. Тому я мрію про те, щоб проводити більше часу з рідними. Зараз часто згадую слова Луки, які він сказав у п’ять рочків. Дмитро, граючи, запитав у сина: «Навіщо ти прийшов у цей світ?» А той так серйозно: «Тату, хіба ти не знаєш?! Щоб навчитися любити!» Саме це, виявляється, в житті найголовніше…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
