Це поселення на Львівщині, неподалік містечка Броди, особливе. Адже його жителі відверто кажуть: їхнє минуле – це злочини й тюремні строки. Ці чоловіки могли би повторити гірку долю товаришів, які щороку, вийшовши із місць позбавлення волі, опиняються без грошей, без дому, без роботи, без підтримки.
Одначе 1989-го львівський журналіст Ігор Гнат заснував організацію та закинуту ракетну базу посеред лісу перетворив на таку собі комуну. Тож дотепер чоловіка тут називають з повагою – «наш Зіновійович».
За майже 32 роки об’єкт № 580 став домівкою для майже трьох тисяч колишніх «відсиденців». А жителі комуни називають себе не інакше як тюремне братство.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Були бійки з вилами та підпал
Їхній день починається вдосвіта, коли потрібно виганяти на пасовище худобу. В той же час починає кипіти робота й на кухні. Тут на величезні плити, які нагріваються дровами, вже ставлять 15-літрові каструлі для приготування їжі.
– Кухарка ще звечора все підготовлює. Страви готуються зранку. А моє завдання – видавати порції, мити посуд, стежити за порядком, – розповідає Володимир.
Після сніданку, о 7.40, працівники, які не задіяні на планових роботах, збираються та отримують доручення, хто з них що має сьогодні виконати. А роботи, розповідає Ігор Зіновійович, завжди вистачає. Адже, крім корів, на території поселення вирощують коней та кіз, працюють на пилорамі і в столярній майстерні.
– Я у Львові маю житло, дітей. Але мешкаю тут, на поселенні, у приміщенні колишнього військового лазарету. Бо ці люди стали моєю другою родиною, – розповідає Ігор Гнат.
Згадуючи про історію виникнення притулку, Ігор Зіновійович каже: коли працював тележурналістом, під час зйомок познайомився з двома безхатченками, після того виникла думка створити щось таке, де би люди з особливими долями спробували розпочати нове життя.
Звісно, організувати комуну з людей, які відмотали строк і часом навіть не один, – дуже складно. Тож раніше і в притулку були бійки з вилами та підпалами, і жителі найближчих сіл бунтували з вимогою закрити заклад. Однак сьогодні комуна живе за чіткими і строгими правилами: жодного алкоголю, ніяких наркотиків, не можна «крисятничати» (так на жаргоні називають крадіжку). А оскільки притулок оперує лише грішми, які сам заробляє, то кожен із членів комуни повинен працювати.
Пів життя провела за ґратами
Комфорт у закладі забезпечують не лише двомісні кімнати, а й душові, туалети, бібліотека.
– У кожній кімнаті – ліжка, шафи, стіл. Хай скромно, але чисто, – проводить екскурсію Ігор Зіновійович.
У цьому чоловічому колективі всього одна жінка, уродженка Росії Ірина Саламатіна. Молодою вона приїхала до бабусі на гостину. Тут, в Україні, знайшла кохання, вийшла заміж, народила дітей. А потім опинилася в тюрмі за крадіжку: один раз, другий, третій. Доки перебувала за ґратами, діти переїхали до бабусі в Росію. Чоловік помер. І Ірина, режисер за освітою, лишилася без даху над головою. Небайдужі порадили жінці звернутися до Ігоря Гната. І той пішов на поступки.
– Спочатку було трохи лячно. Адже одні чоловіки довкола, – зізнається 54-річна Ірина. – Але з часом звикла і до їхньої компанії, і до не завжди коректних компліментів. Бо одні до мене кажуть: «Струнка, як кипарис», а інші: «Та ти стара вішалка». Але загалом тут добре. В мої обов’язки входить тримати лад і чистоту у приміщеннях.
А от Василь Манець виконує не лише щоденні обов’язки, а й має додаткову роботу – завантажує в мішки деревне вугілля, яке тут же виготовляє на підприємстві з місцевого бізнесмена.
– Я тут заробляю по 300 гривень за день і всі їх відкладаю, бо хочу десь поблизу купити хату і почати самостійне життя, – пояснює чоловік.
Але гроші на руки тутешні працівники отримують не відразу після виконаної роботи. Бо 90% чоловіків зараз же спустили б усю суму на алкоголь. Тому Ігор Гнат розподіляє кошти в конверти, підписує, наприкінці місяця запрошує кожного з працівників і розповідає, скільки той заробив, скільки зможе відкласти і що на ці гроші отримає: їжу, одяг, побутову хімію.
– Ми довіряємо Зіновійовичу. Знаємо: наші гроші – в надійному місці. Бо дай нам готівку – купимо горілки, нап’ємося і нас звідси виженуть, – каже колишній засуджений Ігор Гришанов. Цей молодий чоловік майстерно виготовляє вироби з дерева. Тож якби не минуле, міг би непогано заробляти. Утім в 19 років за крадіжку в особливо великих розмірах отримав 12 років тюрми, дружина із сином його покинули і тепер столярна майстерня на території притулку – чи не єдина надія Ігоря на відносно нормальне життя.
Разом із донькою переїхав із Криму
Після окупації Криму та частини Донбасу з’явилася у притулку і нова категорія – переселенці. Серед таких – Алі Мельников. Донедавна він проживав у Євпаторії. За проукраїнську позицію змушений був покинути півострів та разом із дочкою, яка має інвалідність, переїхати на материкову Україну.
– Мені завжди подобалася Західна Україна. Тому опинився на Львівщині, – розповідає Алі. – Спочатку проживав у притулку. Тут же заробляв ремонтом автомобілів. А потім Ігор Зіновійович допоміг мені знайти власний дім. І ось уже три роки ми з дочкою проживаємо окремо, а я тут працюю.
За статистикою, в Україні щороку із місць позбавлення волі виходять близько 10 тис. засуджених. Не знайшовши на свободі можливості жити «по-новому», кожен третій із них знову опиняється на лаві підсудних та отримує новий тюремний строк. Серед тих, хто «відмотав» два строки та через пів року має звільнитися, – Олександр Суптеля. У чоловіка немає паспорта. На свободі його чекає лише мати. Роботодавці, дізнавшись, що перед ними рецидивіст, навряд чи захочуть прийняти в колектив. Тож поселення на кшталт об’єкта № 580 – чи не єдиний шанс людей, які свого часу схибили, виправитися. Чимало з них, до речі, завдяки перебуванню у притулку справді стали іншими людьми. Вони облаштували власний дім, одружилися, стали турботливими батьками та власним прикладом показують: хочеш змін – бери і змінюйся!
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
