Юрій Харчук усе життя мешкає у Червонограді. Хоча народився з ДЦП, закінчив школу і Кам’янець-Подільський планово-економічний технікум.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
– Я ніде не був білою вороною чи гидким каченям, хоча весь час пересуваюся на візочку, – розповідає Юрій Васильович. – Вивчився на бухгалтера, три роки працював у дитсадочку і 28 років – у відділі освіти. Мене скрізь поважали, ніхто не ображав. А я все життя плекав мрію – мати сім’ю! Хоча, маючи фізичну ваду, думав: хто ж захоче пов’язати свою долю з інвалідом?
Аби здійснити мрію про сім’ю, Юрій іще з 17 років почав молитися, щоб Бог допоміг йому знайти кохану половинку. Хлопець звертався до Господа своїми словами, але вони були направду щирими, а віра юнака – безмежною.
– Я розумів, що, крім Бога, мені ніхто не допоможе, – розповідає Юрій Харчук. – Бо людина не зможе змусити чиєсь серце полюбити: на таке здатен тільки Бог!
І ось через 12 років Господь допоміг здійснитися мрії.
– Це сталося, коли я їхав у машині зі старим чоловіком. Він приїхав у гості до родичів у Червоноград. Ми розговорилися, і супутник запитав, чи хочу я одружитися. «Так, – відповів я. – Але де взяти таку дівчину, яка б погодилася вийти за мене заміж? Ви ж бачите, що я не ходжу...»
Співрозмовники тоді домовилися, що той чоловік привезе Юрію дівчину, аби молоді люди ближче познайомились. І справді, через деякий час привіз Аню з Закарпаття. Дівчина відразу сподобалась Юрію. Вони домовились, що спочатку більше пізнають одне одного, а тоді тільки можна буде говорити про сім’ю.
– Моя мама з сестрою казали: «Аня з тобою жити не буде, бо вона здорова, а ти хворий». Мы проте весь рік листуватися, – пригадує Юрій. – І раптом в одному з листів Аня написала, що виходить заміж.
Переписка після цього закінчилася. Юрій душею відчував, що Аня – то його доля. Але не міг зрозуміти, чому дівчина виходить заміж за іншого. Через це відчай і зневіра блукали в його душі. Тим паче, що Юрію було майже 30. Аж якась бабуся сказала: «У мене є племінниця Люба, але вона живе аж на Кубані...»
– Ми переговорили, і до мене приїхав брат Люби, щоб ближче познайомитися, – згадує події того часу Юрій. – Через деякий час Люба приїхала до мене сама, щоб знати, що і до чого. А потім ще раз приїжджала на Волинь на весілля зі своєю сестрою Розою. Але у нас не було можливості поговорити сам на сам, бо постійно хтось до нас приходив. То одна сусідка забіжить до хати, то друга – всі хотіли побачити, що ж то за дівчина до мене приїхала. Село є село! Одне слово, відвертої розмови не вийшло, лише дружні стосунки.
Ось так у серці чоловіка з’явилися дві дівчини: Аня і Люба. Хоча Аня мала виходити заміж за іншого, Юрій постійно думав про неї і врешті вирішив кинути жереб: написав на першій записці ім’я «Люба», на другій «Аня із Закарпаття», на третій – «Та, яку я не знаю» і, хвильку подумавши, на четвертій вивів «Зовсім не женитися». Перемішав папірці, поклав у шапку і промовив: «Я, Господи, прийму від Тебе все, що Ти мені приготував!» Засунув руку в шапку, тремтячими пальцями дістав записку, а там – «Аня із Закарпаття»!
Чоловік не міг повірити власним очам! Не знав, радіти йому чи плакати. Бо ж Аня виходить заміж за іншого?
– Тут щось не те. Як таке може бути? – перепитував сам себе і зі щоденною молитвою на Господнє рішення став чекати, що буде далі. Через деякий час пастор із Червонограда мав зустріч із колегами у Львові, серед яких був один спільний знайомий. Той розповів, що Аня таки не вийшла заміж. Юра, щойно про це дізнався, відразу подзвонив, дівчині. Після розмови вона приїхала до Юрія. Потім він поїхав до неї на Закарпаття в Іршавський район, с. Дубрівка, щоб познайомитися з родиною дівчини і домовитися про весілля. Брат Ані казав: «Нащо тобі такий, могла б знайти здорового...» А батьки нареченої не перечили вибору дочки і через місяць відгуляли весілля. Відтоді вже 36 років пара живе душа в душу і дякує Богу, що поєднав їхні долі.
– Я не міг змусити Аню полюбити мене, за мене все зробив Бог, за що я ЙОМУ дуже вдячний. Ми маємо дочку Наталю, зятя і двоє внуків – Давида й Аріану. Я ніколи не жалкував про свій вибір. Мої батьки любили Аню і поважали, як дочку, бо вона жила, як християнка. Батьки були впевнені, що Аня завжди буде поруч, незважаючи на мої фізичні вади. Наша любов міцна і навіки, бо вона, – переконаний Юрій Васильович, – дана самим Господом!
Галина Оліферчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
