Життя

Після інтернату діти ховаються по кутках і роками не можуть від’їстися 

Після інтернату діти ховаються по кутках і роками не можуть від’їстися 

Приголомшлива правда про реалії сиротинців і те, як українське подружжя вчить десятьох прийомних діток жити в любові й довірі

Андрія та Наталію Молярів поєднало спільне гірке минуле. У Наталії мама, а в Андрія тато росли в інтернаті, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Потім, коли «дєтдомовське» жахіття відійшло в минуле, батьки не раз розповідали дітям, як воно – бути сиротою, жити в голоді і холоді, терпіти знущання і дотримуватися правила «виживає сильніший».

Ці спогади настільки шокували, що й через роки Наталія та Андрій із с. Старі Безрадичі Обухівського району Київщини не могли забути почутого. Тому більше, ніж інші подружні пари, розуміли, яких страждань зазнають діти в інтернатах…

«А потім по телевізору я побачила сюжет про всиновлення», – пригадує Наталія. Саме тоді жінка, яка вже мала дочку та сина, вперше подумала: «А, може, й нам із Андрієм усиновити дитину?..»

Щоправда, тоді, десять років тому, здійснити цю добру справу було неможливим: у сина Молярів діагностували бронхіальну астму. Наталія мусила разом із дитиною регулярно проходити курс лікування у стаціонарі. Тому про всиновлення не могло йти мови.

Однак добра справа завжди знаходить Божу підтримку. І через трохи до Молярів зателефонували фахівці із соціальної служби та запропонували не просто всиновити сироту, а створити Дитячий будинок сімейного типу.

«Вісім років тому, якщо чесно, ми й не уявляли, що таке ДБСТ. Але ідея забрати в родину знедолених діток нам сподобалася, – пригадує Андрій Моляр. – Тому ми з дружиною погодилися. І стали відвідувати спеціальні навчальні курси для прийомних батьків».

Під час курсів подружжя побачило: таких, як вони, людей – які хочуть забрати до себе сиріток – немало. Та й саме навчання дало психологічну підтримку. Тож невдовзі Моляри поїхали до інтернату. І в Будинку сімейного типу Молярів з’явилося п’ятеро хлопчиків та дівчинка. А через пів року сім’я поповнилася ще на трьох сиріт.

Аби дарувати дітям не лише любов, а й увагу та сімейний затишок, Наталія полишила роботу. Відтак заробляє в родині лише тато: в минулому – військовослужбовець, а нині – працівник служби охорони. Три дні чоловік на роботі, три – вдома.

 

Замість насварити – пригорнути

Чи легко було? Звичайно, що ні! Бо спочатку, розповідає подружжя, прийомна дитина вчиться жити в «цивілізованих» умовах: казати рідним «доброго ранку» і «добраніч», мити руки перед трапезою і бажати «смачного».

– Коли сирота потрапляє в нову сім’ю, вона у прискореному темпі проходить усі ті етапи, які не пройшла у своєму попередньому житті, – пояснює пані Наталія. – Спочатку дитина, як правило, замкнута в собі і звикає («виношується в утробі»). Потім «народжується» – психологічно вступає в сім’ю. А згодом поступово переймає правила поведінки та стає повноправною частиною великої родини.

Подружжя Молярів не раз запитують, чи не лячно було їм брати в сім’ю підлітків. Мовляв, діти зі сформованим характером, а він, як правило, не простий. Однак прийомні батьки з власного досвіду переконалися: скільки б років не було дитині – три чи тринадцять – найбільше вона потребує любові. Тож, замість сварити чи повчати, сироту треба обійняти, приголубити, подарувати відчуття потрібності. І рано чи пізно дитяче сердечко відігріється, а на батьківську любов відгукнеться такими ж почуттями.

 

Не всі вони вдячні, але…

За вісім років, скільки діє цей Дитячий будинок сімейного типу, Моляри дали дорогу в доросле життя чотирьом прийомним дітям.

– Іще, коли ми проходили навчальні курси, викладачі нас попередили: скільки б любові, уваги, тепла не дарували ми прийомним дітям – не всі з них це оцінять, не всі відповідатимуть взаємністю, не всі відчуватимуть вдячність, – зізналася 37-річна Наталія Моляр. – Коли діти пішли в самостійне життя, ми переконалися в правдивості колись почутих слів. Але ж і брали ми дітей не заради подяки, а щоб на одну нещасну дитину стало у світі менше. Тож коли хтось із прийомних дітей зателефонує, коли попросить батьківської поради чи приїде в гості – це для нас найкраща подяка.

До прикладу, хлопчик Дмитро прийшов у сім’ю Молярів, коли мав 13 років. Важке минуле вже сформувало у хлопця ієрархію цінностей. Але, попри тертя у стосунках, саме прийомні батьки приїхали до Дмитра на присягу, яку він давав, вступаючи до лав Збройних сил України. Та й зараз, коли хлопцеві дають відпустку, то він їде саме до прийомних батьків.

– Коли Діма жив у нас, був трошки «колючим». Не любив проявляти свої почуття, – каже Наталія Моляр. – А зараз, коли подорослішав, багато чого зрозумів. Тому телефонує до нас по декілька разів на день. А коли закінчує розмову, завжди каже: «Тату, мамо, я вас дуже люблю».

І тут, як-то кажуть, без коментарів.

 

«Варю тричі на день і по 15 літрів їжі»

До речі, цієї весни Молярам здалося, що в їхньому домі вже надто тихо. Тож у березні вони взяли на виховання ще двох хлопчиків. Іванкові – 13-ть. Його старший братик, Віталій, зустрів своє 14-річчя вже у сім’ї Молярів. Хлопчики – повні сироти. Спочатку втратили тата. А два роки тому померла їхня мама.

– Ми трохи хвилювалися, беручи таких дорослих хлопчиків. Адже з попереднього досвіду знаємо: діти в такому віці можуть довго «притиратися», характер показувати, – розповідає Наталія. – Але дітки виявилися добрі, лагідні, відкриті, такі, що люблять нас обіймати. Вже дорогою з реабілітаційного центру до нового дому вони спитали: «А можна, ми будемо називати вас мамою і татом?» – «Можна, – зраділи ми з чоловіком. – Але тоді ми будемо називати вас нашими синочками».

Тож у Молярів тепер двоє рідних та десятеро прийомних діток.

Роботи, зізнається Наталія, вистачає 24 години 7 днів на тиждень. Але сказати, що важко до неможливості, – такого нема.

– Працюємо всі дружно. В кожного з дітей свої обов’язки. За що відповідаю виключно я – так це за їжу. Готую по три-чотири рази на день, щоб було смачненьке і свіженьке. Адже діти, коли до нас приходять, навіть не знають, що таке котлета чи крученик. Перші рік-два вони не можуть насититися. Та й потім їдять нівроку! Тому готую по 12 – 15 літрів першого і по 7 – 10 літрів другого, – зізнається жінка. – Хто зростав в інтернаті – про тих окрема тема. Страх голоду в них такий, що вони постійно ховають під подушку й у шафу хліб та цукерки.

Один із вихованців, Андрійко, у перші роки навіть сам ховався по кутках – настільки боявся, щоб його не били і не знущалися, як то було в інтернаті.

– Я стала розпитувати дітей, чи їх карали в сиротинцях. І діти розповідали: хто провиниться – мав із піднятим над головою вазоном стояти годинами. Порушникам нерідко влаштовували тортури «пакистан»: дитина ставала в позу відтискання від підлоги, але спиралася не на долоні, а на лікті, і так стояла, доки вже не витримувало тіло. Але найбільшу жорстокість в інтернатах проявляли самі діти: старші – до молодших і слабших. Вони били, обзивали, принижували, забирали кращу їжу та гарніший одяг. Тому цей наш Андрійко – «безобідне» дитя – тільки й могло захищатися, що ховатися по кутках. Щоправда, зараз такої звички в нього вже нема.

Пояснюючи, чому сиротам так важливо зростати в сім’ях, подружжя Молярів каже: в інтернаті дітей не вчать жити самостійно – вимикати після себе світло, економити воду, готувати їсти, розпоряджатися грішми. Тож, коли настає час виходити в дорослий світ, сироти не вміють дати собі раду. І найгірше – що в інтернаті їх не вчать довіряти, підтримувати і любити. А саме від цього й залежить, якою дитина прийде в дорослий світ…

Оксана Бубенщикова

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: київ, Долі
В тему