Життя

За двох урятованих дітей ім’я українця записали на Стіні Честі в Єрусалимі

За двох урятованих дітей ім’я українця записали на Стіні Честі в Єрусалимі

Сім’я Романа та Уляни Бузів із волинського села Полапи, що на Любомльщині, удостоєна звання «Праведники світу». Таку шану від ізраїльського народу вони заслужили за неймовірно сміливий учинок у Другу світову війну.

Майже 80 років минуло з тих часів. Але Віра Романівна Самчук (Буз), яка нині проживає у волинському місті Ковелі, часто згадує ті страшні воєнні часи і що довелося пережити батькам та їм, дітям, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Коли почалася війна, мені було 14 років, – розповідає бабуся. – Молодь села почали масово вивозити. Від влади був наказ, щоб кожен батько по одній дитині віддав до Німеччини. У нас найстаршою була сестра Ганя, тож мала вона їхати. Але замість неї поїхав менший брат, Іван, якому вже було тоді 17 років. Він дуже любив і шкодував сестру.

Важка праця на чужого пана і знущання німця далися взнаки – Іван, повернувшись додому, невдовзі помер. Хоча йому був всього 21 рік. Але найважче згадувати бабусі, як переховували двох євреїв: Ліпчиць Піню (20 років)  і Менделя (17 років).

 

«Збережи моїх дітей, то Бог збереже і твоїх»

Бузи були віруючими, любили Бога і служили Йому. Своїх діток (а їх було у сім’ї 9) теж привчали до християнського життя. Кожній дитині батько купував Біблію, яку в ті часи важко було дістати і можна було купити лише за кордоном. Вони ходили на зібрання разом із євреями Ліпчицями, бо були однієї віри. Тож сім’ї добре знали одна одну. А, коли німці почали масово винищувати євреїв, які жили у Любомлі і Полапах, ГершкоЛіпчиць звернувся за порятунком до сім’ї Бузів.

Пізно вночі, коли село окутала темрява, ГершкоЛіпчиць разом із синами Менделем і Пінею приїхали підводою  в Полапи до Романа Буза. Несподіваний тихий стукіт у вікно розбудив господаря. Батько, з повними сліз очима, благально просив Романа сховати у себе хоч одного з синів, бо знав: усіх євреїв чекає розстріл. А так хоч сини, може, врятуються. Часу на розмову не було. ГершкоЛіпчиць назавжди попрощався з Менделем і Пінею, бо знав, що більше не побачаться ніколи. Батькове серце обливалося кров’ю, а сльози заливали очі. Прощання було швидким. Але ні батько, ні сини не могли нічого вдіяти. Схилившись у молитві на коліна, сім’я Ліпчиців просила Господа захисту. Гершко довірив своїх дітей у Божі руки.

– Ти святий, Романе, тебе Бог любить – збережи моїх дітей, то Бог збереже і твоїх.

Що було робити Бузу? Він згадав слова з Біблії: «Рятуй взятих на смерть». Роман Буз надіявся на Божу поміч і взявся до порятунку.

 

23 місяці діти ховалися під землею

– Де сховати хлопців? – шугала в голові думка. Потрібно було терміново приймати рішення. Роман із дружиною Уляною дітям нічого не говорили. Менделя і Піню сховали у сіні, а самі почали таємно будувати бункер – схрон. З нарізаних дубчаків син Данило допомагав батькові знімати кору.

Його цікавило: що ж то тато буде майструвати з дерева? Але все було під найсуворішим секретом. У хліві, де стояли овечки, під жолобом Роман Буз викопав схрон на двох дітей. Землю вночі кошиком виносив у садок і розсипав під кожне дерево, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Сховок обладнав дерев’яними дрючками, оббив телячими шкірами, щоб тепліше було. Жодного разу хлопці не хворіли. Бог давав їм здоров’я, Свою охорону і захист. Буз зробив місце, щоб можна було сидіти обом. Вночі хлопці вилізали зі схованки і спали в соломі, а вдень – знову, як кроти, ховалися від людського ока.

Якось син Данило, не сказавши нікому, пішов збирати курячі яйця. Від побаченого у нього відібрало мову. Мати, зачинивши за собою двері у хліві, підійшла до овечих ясел, відкрила кришку, і, як тільки-но хотіла подати пляшку з молоком, – звідти з’явилась чиясь блідо-худа рука. Данило дуже злякався і кинувся навтьоки, але мама Уляна його зупинила і наказала нікому не розповідати про побачене, адже під загрозою смерті було життя Бузів і євреїв.

– А що ж вони їли? – питаю у Віри Романівни.

– Ми з сестрою Ганею по черзі носили хлопцям їсти. Часто сперечалися, хто з нас піде, бо ж боялися дуже, щоб ніхто нас не запримітив і не запідозрив. А з собою багато чогось не візьмеш: кусок хліба, огірок і пляшка молока. Підійду до снопів, кину не нагинаючись їжу – і хутко іду з того місця... Ой, що ми пережили тоді – одному Богу відомо!  Хлопці боялися кожного шелесту вітру чи шарудіння польової миші, які навіювали страх. Вони денно і нощно шепотіли «Отче наш» і просили захисту у Бога. І Бог беріг і їх, і нас.

Усіх євреїв, що жили у Любомлі, розстріляли, в тому числі і Ліпчиців. Мендель і Піня переховувалися у Бузів аж (23!) місяці.

– Раз чи два ми усі теж стояли роздягнуті і босі під дулами німецьких автоматів по коліна в снігу, – додає сивочола оповідачка. – Але Бог завжди з нами та беріг нас і євреїв від смерті.

 

Відмовився від хати, грошей і золота

Після закінчення війни Роман Буз кіньми відвіз хлопців із Полапів до їхнього дому. Там братів ніхто не чекав: усіх же рідних убили. Тому в 1946 році вони виїхали в Ізраїль, весь час підтримували з родиною рятівників зв’язки. Двоє синів Бузів – Андрій та Осій – їздили в Ізраїль у гості.

Роман Буз не взяв у ГершкаЛіпчиця ні копійки за те, що переховував його синів. Не схотів і хати, яку пропонував переписати на Буза Гершко, ні добра, ні золота. Роман сказав: «Хай Бог нам заплатить за те. Мої діти голі не будуть. Зостануться живі – то матимуть усе...»

І, дійсно, Бог заплатив – усі пережили війну та лишилися живі. Мали хліб і до хліба.

...Родині Бузів єврейський уряд присвоїв звання «Праведник України» за врятоване життя Ліпчицям. А ім’я Романа Буза написане на Стіні Честі в Саду Праведників у Єрусалимі.

Галина Оліферчук

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Волинь, Долі
В тему