Перша дружина загинула, друга дивом вижила в ДТП, але діти і спорт не дозволили Василю Вірастюку впасти духом

Український богатир Василь Вірастюк, який отримав титул найсильнішої людини планети, з дитинства був міцним хлопчиком. Тож в Івано-Франківську, де проживав разом із батьками та старшим братом, Романом, його не раз ровесники дражнили «жирний».

– Узагалі я терплячий. Але якось не витримав і поділився своїм болем із братом. А він: «Коли наступного разу дражнитимуть, скажи, хай своїх глистів повиганяють, то, може, тоді стануть такими красивими, як ти». Після того обзивання мене не зачіпали, – розповів в одному з інтерв’ю Василь Вірастюк.

А з 10-річного віку, коли прийшов у спорт, «зариватися» до кремезного хлопця стало навіть небезпечно. Адже стояти за себе, особливо коли поруч брат, Василь умів, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Так було і в армії, – зізнався український богатир. – Діди хотіли нами командувати, та я з іще одним відчайдухом не збиралися коритися. Я брав металеву палицю з ліжка і йшов «косити» всіх на своєму шляху. Єдине, за що боявся, – аби не впасти. Бо тоді мене би точно «затрамбували в землю».

Після армії Вірастюк повернувся до рідного Франківська. Продовжував займатися у професійному спорті. Втім змагання вимагали великих грошей: на форму, на спеціальне харчування. А натомість Василь отримував копійки. Виручали хіба закордонні виступи.

– Я був молодий здоровий хлопець, але у 25 років нічого за душею не мав. Тому в один момент вирішив усе покинути й переїхати до Львова. Там друзі взяли на роботу охоронцем. Дозволили пожити, поки через два місяці я не винайняв квартири. А потім за щасливим збігом обставин мені запропонували взяти участь у міжнародних змаганнях, які тоді називалися «Богатирські ігри», – розповів Василь.

Тоді, під час проживання у Львові, Вірастюк познайомився зі Світланою – спортсменкою з Києва. Двох тижнів зустрічань було достатньо, аби чоловік запропонував переїхати до міста Лева, а дівчина погодилася на цю пропозицію.

Невдовзі в пари народився син. Втім поява первістка не стала на заваді тренуванням. Аби якнайкраще виступити на змаганнях, Василь сказав дружині з немовлям на руках: «Мені треба готуватися», взяв сумку на плече і пішов: щоб нічого не відволікало. Тоді чоловікові здавалося, що такий егоїзм виправданий. Що перемога – це найважливіше. Втім через два з половиною роки життя припіднесло Василеві перший урок.

– Ми тоді відпочивали зі Свєтою на гірськолижному курорті. Вона спускалася з вершини. Зійшла лавина і накрила. Всі дихальні шляхи Свєти заповнило снігом. І її не стало. Відразу я не міг осягнути того, що відбулося. Став агресивним. Шукав смерті. Дев’ять днів після похорону сидів на стакані. А потім уві сні до мене прийшла Свєта, показала на труни, які летіли в невідомому напрямку, і каже: «Бачиш, ці люди померли в муках. А я дуже швидко. Не хвилюйся за мене». Тієї миті я прокинувся, пішов до церкви і прийняв рішення: досить! Є син, є спорт – це те, заради чого я маю знайти сили жити. Маму я попросив, аби забрала маленького Адама до себе у Франківськ. А я з головою поринув у тренування, – пригадав Василь події, що сталися 2 січня 2006-го.

Із другою дружиною Інною Василь познайомився, коли стояв у заторі на дорозі. «Чого витріщився?» – казала симпатична блондинка з вікна поруч припаркованого авто. Таке зухвальство настільки збурило Вірастюка, що він зателефонував знайомим у ДАІ і за номером авто вичислив номер мобільного блондинки. «До речі, в неї сьогодні день народження», – додали даішники, і Василь вирішив: значить, час діяти.

Він привіз блондинці розкішний букет троянд і передав через консьєржку. Та, коли зателефонував Інні, щоб запросити на вечерю, почув: «А я в поїзді. Їду в Трускавець».

Двох тижнів листувань по телефону було достатньо, аби Інна не добула у Трускавці і нарешті зустрілася з Василем.

– 28 квітня ми вперше побачили одне одного. А вже на початку червня я запропонував Інні, аби вона разом зі мною та з Адамом поїхала відпочити. Інна погодилася. Хоча дуже хвилювалася, як сприйме її мій син. І настільки сподобалася, що, коли ми поверталися з відпочинку, Адам запитав, чи можна Інну називати мамою, – розповів Василь Вірастюк.

Щоправда, це не означало, що хлопці забули Свєту. Ні, вони просто збагнули, що минулого не вернути і, хочеш чи ні, треба жити майбутнім.

– Якось ми їхали з Адамом у машині. Йому було тоді років сім чи вісім. Про щось балакали. І син каже: «Тепер я знаю, що мама до нас ніколи не вернеться». Уявляєте, п’ять років дитина, якій я одразу сказав про загибель Свєти, чекала, сподівалася, вірила, що настане мить – і мама прийде…

У молоді роки Василь не вірив у забобони, магію, числа. Втім трагедія, яка сталася з другою дружиною Інною, змусила задуматися над багатьма моментами.

– 1 серпня 2010-го, коли моєму другому синові виповнилося два з половиною роки (так само, як було Адаму, коли загинула Свєта), Інна потрапила у страшну ДТП. Вона дивом вижила. Отримала інвалідність другої групи. Вона забула англійську та німецьку мови, якими до аварії досконало володіла. Вона не може пригадати імен усіх наших друзів. А напади стаються такі, що потрібно колоти спеціальні препарати. Та головне – що вона жива, – поділився сокровенним Василь Вірастюк.

А за ту безмежну любов і турботу, яку подарував чоловік, Інна віддячила народженням у 2016-му ще однієї дитини. Третього сина назвали на честь найсильнішої людини світу. Тож тепер у сім’ї підростає ще один Василь Вірастюк.