Життя

Любов допомогла пережити війну, злидні та навіть ампутацію обох ніг

Любов допомогла пережити війну, злидні та навіть ампутацію обох ніг

Надії Поліщук із Ковельського району Волині випало нелегке життя. Але вона ніколи не нарікала. У свої 87 років іще метка до роботи,  життєрадісна і доброзичлива.

Нелегким було життя і в її чоловіка Аркадія Федоровича. Народився в бідній селянській сім’ї. Устиг закінчити 1 клас польської школи, яка була розташована у колонії під Ковелем. Коли мав 8 років, померла від важкої недуги мати, залишивши на руках батька трьох синів і доньку, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Злидні з усіх сторін шарпали родину. Батькові Аркадія важко було самому справлятися по господарству, і через пів року після смерті дружини він одружується вдруге з жінкою з села КлевецькаТурійського району. Мачуха виявилась доброю людиною, гляділа сиріток, як своїх рідних дітей. Згодом у сім’ї Поліщуків з’явилася спільна дитина – дівчинка Галя, а в Аркадія – сестричка.

Та несподівано для всіх і сюди прийшла Друга світова війна…

Коли на Полісся прийшла Друга світова війна, ні про яку науку Аркадія Поліщука з Ковельського району Волині не могло бути й мови.

Німці у волинському селищі Люблинець Поліщукам спалили хату вщент. Сім’я залишилась без даху над головою. І, щоб якось вижити, діти, немов ті мишенята, розбрелися по родичах. Аркадій з середнім братом, Леонідом, пішли жити до тітки у село Бахів. Найстарший, Сергій, і сестра Ганя залишилися в Люблинці у другої тітки. А батько Федір з мачухою Мар’єю, взявши з собою найменшеньку, Галю, пішли жити в село Довгоноси до сестри мачухи Юхимки. Сім’я розпорошилася, щоб не пропасти з голоду і холоду.

Кругом ішла війна. Людей почали вивозити з сіл. Серед біженців опинилися і Поліщуки. Їхню сім’ю вивезли у село Мельницю, лише сестра Ганя залишилась у тітки в Люблинці. Не встигли Поліщуки осісти в Мельниці, як главу сім’ї забирають на фронт, із якого чоловік не повернувся: пропав безвісти.

Мачуха Мар’я лишилася сама з дітьми. Жили в  клуні по 5 – 6 сімей. А щоб не вмерти з голоду, працювали по людях. А коли прийшли совєти, сім’я повернулася додому в Люблинець, на згарище свого обійстя.

Спочатку жили в буді, їсти варила надворі. Дощ крапав на голову і в миску. Три сусідські сім’ї об’єдналися, щоб звести хоч якусь халупку. Аркадій і його старші брати рубали в лісі дрючки, щоб зробити крокви. Верх накрили шуваром – і так усі разом жили два роки.

Згодом сім’я Поліщуків придбала корівчину, купили на знос клуню і почали будувати хатину, а люди допомагали.

Підріс і Аркадій. Пішов в армію. Потім вивчився на шофера і став працювати в колгоспі у Люблинці,  де нічого не платили. Аби не вмерти з голоду, мачуха гнала горілку і продавала.

Міліція про це взнала. Аби мачухи не посадили в тюрму і діти на лишилися самі, Аркадій взяв вину на себе і рік був у тюрмі. Після повернення пішов на роботу в Ковель.

А якось на Новий рік уся молодь Люблинця і Довгонос зібралася в клубі. Аркадій познайомився зі своєю нареченою з Довгонос Надією Степанюк. Дівчина теж була бідова. В сім’ї – п’ятеро дітей. Коли Надійці виповнилося 3 роки, помер батько. У 9 років найнялася пасти худобу у людей. Вставала тоді Надя о 4:30. Хазяї, де наймалася дівчина, були скупі. Снідати давали об 11 год. холодну синю бульбу, посмачену кислим молоком. Дівчина не могла їсти таку їжу. Добре, хоч подружка, з якою пасли худобу, ділилась їжею. Навіть дід із бабою подумки шкодували малу наймичку і частенько підгодовували її. За такий найм Надійчина сім’я мала 2 центнери збіжжя на рік.

Надія Семенівна Поліщук у молодості
Надія Семенівна Поліщук у молодості

Згодом мати забрала Надію додому в Довгоноси, і дівчинка пішла в школу. Вчилась добре, закінчила 6 класів. На літніх канікулах допомагала матері полоти наділ кок-сагизу.

А як підросла, завербувалася з подружками в Донецьку область на будівництво. Через сім років, коли приїхала другий раз у відпустку додому, мати дівчини більше не пустила, бо важко захворіла. І Надя залишилася доглядати її. А ще тут чекала її доля – майбутній чоловік, Аркадій Поліщук.

Через пів року після знайомства пара побралася. 23-річну Надю Аркадій привів до мачухи в тісну хатинку. Згодом народилася донечка Люда. І подружжя взялося за власну оселю, яку будували 5 років. Згодом народилися Борис і Зоя. Надія працювала дояркою, Аркадій шоферував у Люблинці на племстанції. Підростали дітки, ішло помалу будівництво хати. Ніби й життя налагодилося, та неждано-негадано в сім’ю ввірвалася біда.

...Йшла косовиця. Аркадій Федорович якраз був удома у відпустці – мурував піч. Приїхав з роботи механік до Поліщука і попросив вийти на роботу, щоб допоміг скиртувати сіно. Аркадій зачепив ковшем трактора високовольтну лінію. 10 тис. вольт пройшли крізь тіло чоловіка, 70% шкіри зазнали опіків. Тіло, мов шкварка на сковороді, прилипло до кабіни трактора, аж до ступень ніг.

Старший брат Аркадія, Льоня, держаком грабель відірвав брата від металевої кабіни. Колгоспна машина привезла постраждалого в лікарню у Ковель. А ще одна доправила Надію з дочкою.

Аркадій з ніг до голови був у бинтах. Лікарі сказали, що житиме він півтори години, і не стали нічого робити потерпілому. Але в лікарню приїхав сусід Поліщуків, Григорій Никитюк. Побачивши, що така справа, привіз із Луцька лікаря, який лікував опіки. «Що будемо робити: умертвляти чи рятувати?..» – спитав він у Надії. У скронях стукало: «Рятувати... рятувати...» Але жінка в розпачі не могла й слова мовити. «Швидка» доправила пацієнта до Луцька. Йому поставили крапельниці, шматками знімали обпечену шкіру. Обпечений бік штопали – латали своїм же тілом. Обпечені ноги почали мертвіти. Лікарі кинулися рятувати бодай одну ногу, в п’яті якої ще жевріло тепло. Але ампутації обох ніг було не уникнути: почалася гангрена.

Аж п’ять тижнів Надя не відходила від Аркадія. А вдома лишилися паралізована мати і троє малолітніх дітей: Борис ходив у 3-й клас, Зоя – в 1-й, а на 4-класницю Люду ліг догляд за всіма.

Паралізована бабуся вдосвіта будила онуку доїти корову, годувати двох свиней, птицю. Їсти варила, і лежачу бабусю годувала, і наглядала за братиком та сестричкою, бо найбільше хотіла, аби тато видужав.

А рани все не заживали. Для пересадки шкіри хворого транспортували до Києва. Наді не дозволили там перебувати, то жінка повернулася до дітей. А Аркадій за півтора місяця пішов на поправку. Протези йому, щоправда, не підійшли. Тож він навчився ходити на колінах.

Після повернення знову став дбайливим хазяїном. Разом із дружиною Надією тримали коника, корову, свиней, птицю, обробляли город. Виховали дві дочки та сина, діждалися онуків і правнуків.

У 80 років Аркадія Федоровича не стало. Половину свого життя він проходив на колінах, але ніколи не нарікав на долю. А Надії Семенівни діти та внуки не залишають – навідуються кожен день.

…У Слові Божім мудрий Соломон сказав: «Хто жінку чеснотну знайде? Ціна її більше від перл. Вона чинить для нього добро, а не зло, по всі дні свого життя» (Притчі 31:10 – 12). І як тут не погодитися?..

Галина Оліферчук

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ! 

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Долі, кохання, війна
В тему