Життя

«Найбільше боявся потрапити в полон, тому останню гранату тримав для себе»

«Найбільше боявся потрапити в полон, тому останню гранату тримав для себе»
ілюстративне

Цими днями минають п'ять років, відколи українські війська опинилися в пеклі Дебальцевського котла.

За офіційними даними, під час бойових дій у районі Дебальцевого (це ми не говоримо за весь дебальцевський плацдарм) з 15 січня до 18 лютого 2015 року загинули 110 українських військових, 270 зазнали поранень, семеро були взяті в полон, і 18 зникли безвісти, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Втрати ворога були в рази більші. Але російське командування не шкодувало людей, оскільки будь-якою ціною хотіло на момент Мінських домовленостей закріпитися на стратегічних об'єктах, зокрема залізничних та автошляхах, котрі сполучали окуповані Луганськ і Донецьк.

Серед гарячих точок того періоду було й місто Вуглегірськ, яке теж опинилося у щільному кільці ворога, вийти з якого живим здавалося нереальним. Утім дива стаються навіть на війні. А очевидцем і безпосереднім учасником цього «дива» став лучанин Сергій Зиза на псевдо Байда.

– До того, як піти на війну, я пройшов строкову службу у повітряно-десантних військах. Потім працював у податковій міліції, у спецпідрозділі фізичного захисту. Навіть обирався депутатом Луцької міської ради, – розповідає лучанин Сергій Зиза на псевдо Байда. – Оскільки завжди був затятим націоналістом, то не міг не стати учасником Помаранчевої революції 2004-го та Революції гідності 2013 – 2014 років. Хоча маю дружину та двох дітей, з березня 2014-го рвався на фронт. Спершу планував поповнити лави добровольчого загону податкової міліції. Але врешті опинився в роті «Світязь», яка сформувалася на базі МВС, куди міг іти будь-хто з добровольців, та в січні 2015-го вирушив до міста Вуглегірськ Донецької області.

Сергій Зиза
Сергій Зиза

Завданням бійців «Світязю» та роти ЗСУ, яка розташувалася поруч, було забезпечувати порядок у місті, виявляти диверсантів, виловлювати корегувальників, які працювали на ворожу армію.

– Психологічна обстановка у Вуглегірську завжди була напружена. Адже процентів 80 – 90 місцевих жителів мали  антиукраїнську позицію. Частина з них відверто казала до нас: «Ви чого сюди приперлися?» Були навіть випадки, що пенсіонери підкладали нам вибухівку, причому такої потужності, що рознесло б увесь інтернат, у приміщенні якого ми жили. Проте особисто я знав: хоча живуть у місті здебільшого не українці, проте Вуглегірськ – це територія України, а за свою землю я буду боротися.

Смерть могла прийти кожної секунди

Перші тривожні дані про можливе кільце українська розвідка почала доповідати ще на початку січня 2015-го. В середині січня з прилеглих до Вуглегірська територій були виведені підрозділи Збройних сил, разом із якими рота «Світязь» здійснювала патрулювання в місті і на блокпостах. Про «Світязь» і тих 39 бійців ЗСУ, які базувалися в сусідньому приміщенні, командування наче забуло.

Тим часом російські війська впритул підійшли до Вуглегірська. А 28 січня почалися бої за місто.

Сергій Зиза
Сергій Зиза

– У страху очі великі. Так вийшло і з нашим ворогом, який на 72 українських військових (а саме стільки нас було в місті) спрямував до двох тисяч своїх «орків». У кожен із боїв на нас ішло до декілька танків. Паралельно працювали міномети, «саушки», гармати, «Гради». І, якби не наші артилеристи (окрема подяка – командиру протитанкової батареї на псевдо Грач), думаю, я б зараз із вами не розмовляв, – продовжує Сергій Зиза. – Наші хлопці вираховували точні координати російської техніки і прицільними пострілами знищували ворога. А ми з автоматами і гранатометами уже відстрілювалися від піхоти.

Хоча внаслідок танкових атак падали навіть бетонні стіни, проте бійці «Світязю» жодного разу не панікували.

– Так, було страшно. Так, кожен із нас розумів, що смерть може прийти кожної секунди. Але насправді під час атаки нема коли боятися. Є командир, є його вказівка, і твоє завдання – слухати й виконувати, – каже Сергій Зиза.

Звісно, доводилося знищувати ворогів, не приховує військовослужбовець. Спочатку це важко: живі люди все-таки. Але потім приходить усвідомлення: на війні якщо не ти, то тебе. Приходить злість: навіщо ворог поліз на мою землю? Приходить бажання помститися за тисячі убитих і закатованих українських захисників.

– Найбільше, чого боявся, – потрапити в полон. Після Іловайська я знав, яких нелюдських мук зазнавали наші хлопці, котрі потрапили в лапи ворога. Навіть ті, яким вдалося звільнитися, тяжко поверталися до життя. Багато хто йшов на самогубство. Тому, – зізнається Сергій Зиза, – я завжди носив із собою декілька гранат: раптом що – перші гранати полетять у ворога, а остання буде для мене.

На запитання «Чи справді на війні немає атеїстів?» боєць каже:

– Я і до війни був віруючою людиною. Просто в зоні АТО потребував більшої підтримки. Відтак у період затишшя, в перерві між атаками, постійно молився. Молитва повертала душевний спокій, додавала впевненості й відчуття захисту. У найбільш ризиковані миті, коли кулі пролітали над вухом чи осколок проходив повз, я відчував оту невидиму духовну броню, яка вберегла не тільки від смерті – навіть від поранень.

Брели 10 км замінованою територією

Бої за Вуглегірськ тривали три доби. 72 години 72 українські бійці протистояли ворожим обстрілам і відбивали масовані атаки піхоти. Для порятунку побратимів до Вуглегірська намагалися прорватися три добровольчі підрозділи: першими пішли десантники, наступного дня – батальйон імені Кульчицького, на третій день – батальйон «Донбас». Проте сили ворога були в рази більшими. Тож хлопці не могли зайти навіть до міста.

– Ворог декілька разів пропонував нам здатися. Але складати зброю ми не збиралися. Аби перехитрити його, вирішили прориватися з оточення не в напрямку наших позицій (тобто на Дебальцеве), а туди, де нас не чекали, – у глибокий тил ворога, тобто на Горлівку та Єнакієве, – продовжує Сергій Зиза. – 31 січня ми вчергове викликали вогонь на себе. І, як тільки стихла наша артилерія, а російська піхота ще не пішла в атаку, ми швидко (наскільки це могли зробити 70 осіб) спустилися в яр, який був відразу за приміщенням інтернату.

Глибина яру була – як висота 9-поверхового будинку. Тож бійці швидко зникли з поля зору ворога. Проте весь яр і довколишня територія були заміновані. Тож тут уже – як пощастить.

Сергій Зиза

Сергій Зиза

– Але нам пощастило, – усміхається Сергій Зиза. – Там, на замінованій території, собаки на снігу протоптали стежечку (чи вони на нюх брали вибухівку й оминали, чи інтуїтивно – хтозна). Ми розбилися на три групи, які рухалися за 200 метрів одна від одної. Із дозорною групою пішов наш командир Олександр Фацевич з іще чотирма хлопцями. Я був у середній групі. І за нами рухалася група прикриття. Аби дати відсіч у разі зустрічі з ворогом, кожен із нас ніс більше ніж 40 кілограмів зброї, набоїв, гранат. Щоб не наступити на міну, задній боєць ішов тільки за слідами переднього. Оскільки снігу та води було в яру на сантиметрів тридцять, рухатися було дуже важко. Але це були дрібниці порівняно з тим, що нас чекало попереду…

Оскільки наші хлопці прямували в глибокий тил ворога, то десь через три кілометри просування яром вони почули: там, якраз над їхніми головами, розмітилася російська артилерія, котра саме здійснювала обстріл інтернату.

– В ту мить достатньо було комусь із російських найманців глянути вниз – і нас би не просто побачили: постріляли б, як зайчиків, або ще простіше – закидали б гранатами, – продовжує Сергій Зиза.

Однак духовна броня і тут урятувала. Тож, подолавши 5 км замінованого яру, наші бійці опинилися в полі перед териконом, де майорів ворожий прапор.

Сергій Зиза
Сергій Зиза

– Нас бачили. Знову могли знищити. Можливо, не очікували українських військових і прийняли за росіян (тим паче однострій «Світязю» дуже нагадував форму російських спецназівців). Одне слово, ми знову дивом урятувалися. Знову побрели полями й хуторами, де навіть не довелося вступати в близький бій. А потім на нас вийшли розвідники ЗСУ на бойовій машині піхоти. Відвезли на безпечну територію. І лише тоді ми видихнули з полегшенням: живі…

Звільняти від «руського міра» треба не тільки землю, а й мізки

Проте розслаблятися, їхати додому, відпочивати жоден військовий не збирався. Зі зброєю і в повній бойовій готовності рота «Світязь» чекала наказу вирушити на Дебальцеве, де точилися запеклі бої, де утворився «котел», а під час виходу «зеленим коридором» українські війська знову потрапили під масований обстріл ворога.

Однак по завершенні Мінських домовленостей і обіцянки «припинити вогонь» рота «Світязь» вирушила додому, на Волинь. Іще більше, ніж обійми рідних, бійців радувало те, що вони повернулися в повному складі і тільки двоє побратимів зазнали поранень.

– Після Вуглегірська я ще шість разів бував на передовій. Але через серйозну травму коліна уже не міг належно виконувати бойові завдання, тому у вересні 2017-го звільнився в запас, – підсумовує Сергій Зиза.

Сам Сергій зараз веде активну громадську роботу. Після звільнення декілька разів з волонтерськими поїздками відвідував побратимів на передовій. Окрім того, проводить серед школярів заняття з тактичної підготовки. Виступає з лекціями перед учнями та студентами. І не втрачає віри, що ми не просто звільнимо Крим і Донбас, а очистимо українську націю від ідей «руського міра».

Оксана Бубенщикова

УВАГА!

ПЕРЕДРУК ПУБЛІКАЦІЇ БЕЗ ДОЗВОЛУ РЕДАКЦІЇ ЗАБОРОНЕНО!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: війна на сході україни, ато
В тему

Останні матеріали