Життя

Волинянина за любов до України катували до посивіння

Волинянина за любов до України катували до посивіння

Після смерті від рук радянських катів мати закопала вишиванку єдиного сина під хрестом у центрі села й на могилі без тіла оплакувала свою дитину.

Іван Омелянюк із села Підсинівка Старовижівського р-ну Волині був найстаршим із дітей у родині простих, але хазяйновитих людей, багато читав, захоплювався історією України, розповідями про українських гетьманів.

Молодь гуртувалася довкола Івана, тому часто хата Омелянюків не могла вмістити всіх, хто приходив на вечорниці, з її вікон линула задушевна українська пісня. Прекрасний голос мав й Іван. А ще, як згадувала його племінниця Марія Хотинська, любили хлопця в селі за доброту. Бувало, як дізнається, що в когось нічого їсти, просить в матері борошна або пшона для бідняків.

Був соціалістом, а потім не захотів нести портрет Сталіна

До приходу радянської влади Іван Омелянюк вступив у організацію, що сповідувала соціалістичні ідеї. Але сподівання на нову владу, яка прийшла у 1939 році, обернулися величезним розчаруванням.

Неабиякий вплив на політичну свідомість Івана Омелянюка мала Марія Романчук, яку направили вчителювати у Милецьку школу (с. Мильці Старовижівського р-ну Волині). У селі вона організувала хор, на репетиціях якого й познайомилися молоді люди.

Марія була членом ОУН і потай проводила серед молоді пропагандистську роботу. Давала читати заборонені книги та прокламації й Іванові. Та й сам хлопець поширював агітаційні матеріали націоналістичного характеру у волинських селах Синовому, Качині, Датині.

Часто навідувався до Івана вчитель Микола Богуславський із сусіднього села Буцин, пізніше його також розстріляли енкаведисти. Хлопець не сприймав радянської влади, відмовився працювати секретарем сільради, на одне із радянських свят не захотів нести портрет Сталіна.

Мати ледве впізнала посивілого замордованого Івана

Дружба Марії та Івана переросла в щире кохання. Але їм судилася інша доля. Спочатку заарештували Марію. На допиті вона свідчила, що хлопець не має жодного стосунку до ОУН. Але хтось дав свідчення, що Іван нібито передавав націоналістам у Мильці пістолет.

– По Івана прийшли серед білого дня, – згадує його сестра Марія Бондар. – У хаті стояв плач, крик. Брат обняв батьків, шістьох сестричок і сказав: «Я винуватий, бо за Україну борюся. Пам’ятайте: вона у вас одна!»

А ввечері заарештували й Іванових побратимів із Синового та Качина.

– Спочатку його тримали в Буцині, – продовжує Марія Василівна. – Коли мати повезла передачу, то ледве впізнала хлопця, він був дуже побитий, немічний і посивів від тортур. А незабаром в’язнів перевезли в місто Ковель.

Через кілька днів після початку війни в оселю Омелянюків зайшов чоловік із волинського села Велимча, який сидів в одній камері з Іваном та якому дивом вдалося вижити. Він розповідав, що хлопця дуже мучили, не давали вночі спати, заганяли під нігті голки, затискали пальці в двері, але він нікого не виказав, і в камері тільки молився.

А потім почалася радянсько-німецька війна, яку називали Великою Вітчизняною. Німці вперше бомбардували Ковель, що як центральний залізничний вузол Волині був стратегічним об?єктом. Червона армія стала відступати. Тож пізно ввечері 23 червня 1941 року радянські кати забрали 21-річного Івана з камери та разом з іншими українськими патріотами розстріляли біля приміщення НКВС неподалік залізниці. Трапилося це  в той самий день, як розстріляли політичних в’язнів у Луцькій тюрмі.

За архівними матеріалами, кількість загиблих у Ковелі тоді становила більше від ста. Через брак часу радянські кати поспіхом викопали три ями прямо у дворі, скручених колючим дротом в’язнів підводили до ям і розстрілювали. Коли в 1942 році німці спробували розкопати ці ями, стояв страшний сморід, третю яму, де імовірно перебувало тіло Івана Омелянюка, вирішили не зачіпати.

Марію Романчук рідні впізнали за косами. Після війни, щоб приховати сліди страшного злочину, спецслужби перепоховали останки убієнних в районі єврейського кладовища. Так до цього часу рідні Івана Омелянюка й не знають, де покоїться їхній Іван.

 Після смерті сина мати закопала Іванову вишиванку під хрестом, що стояв у селі, і ходила на могилу без тіла, де плакала та молилася. А в липні 1942 року народила сина, якого теж назвали Іваном. Тепер він живе за двох: за себе і за брата.

«Україно! Ти вічна в його жертві, а він вічний в тобі!»

Івана Омелянюка-молодшого називають у селі великим чоловіком. І не дарма, бо Іван Васильович є генеральним директором науково-виробничого підприємства «Квант-Ефір», що займається розробкою нових моделей сучасного цифрового передавального обладнання. Він  засновник благодійного фонду «Майбутнє Волині».

Через 74 роки  він встановив на честь старшого брата, Івана, пам’ятник в центрі рідного села.

«Україно! Ти вічна в його жертві, а він вічний в тобі!» – такі слова викарбувані на пам’ятнику Іванові Омелянюку-старшому  в селі Підсинівка Старовижівського р-ну Волині.

До них важко щось додати.

Читайте також

 

Наталія Дмитрук

Все про: ковель, кримінал
В тему