Лікар-психотерапевт вищої категорії, психіатр, психоаналітик, дійсний член Українського союзу психотерапевтів Ірина Вознюк переконана, що зараз вкрай важливо для суспільства працювати над емоційним інтелектом, боротися з «панциром», який ми одягли через тривалу війну в Україні.
— Ірино, наскільки в умовах війни змінилася Ваша робота як психотерапевта з пацієнтами?
— Люди, які перебувають довгий час у стресі через війну, є стриманішими, витривалішими, стійкішими, намагаються вижити й фізично, і морально. Тому психотерапевту зараз важче працювати з людьми. Водночас зберігаються такі сторони психотерапії, як терпимість до людських вад, вміння емпатично приєднуватись до переживань, і це на фоні більшої відкритості психотерапевта.
Стійкість через війну деформує емоційність психотерапевта, створює певний «панцир», який заважає думати хаотично, вільно, спонтанно, творчо, вмикати фантазію. І проблеми, які раніше були суттєвими, зараз здаються дріб’язковими. Тож війна безпосередньо вплинула на мене як на спеціаліста.
Тому експерти в моїй галузі дедалі частіше висловлюють думки, що психоаналіз та психотерапія в Україні мають змінитися, а в підхід до спілкування з пацієнтами потрібно внести корективи.
Друге, про що варто говорити, — це моє власне ставлення до пацієнтів. Коли до мене приходять на консультацію військові, або люди, яких війна позбавила рідного дому, або ті, хто втратив найдорожчих, я не можу як професіонал бути від них відстороненою, не пропускати через себе їхній біль.
Третьою важливою зміною у моїй роботі щодо психотерапії в умовах війни я вважаю те, наскільки швидко почали дорослішати діти. І повернути їх в дитячу позицію, коли батьки «над ними», зараз нелегко.
І останнє, що хочу зазначити, — побільшало нарцисичних пацієнтів, що нерідко супроводжується іншими психічними розладами, значними функціональними порушеннями та психосоціальною неспроможністю.
Але, попри усі ці фактори, люди звертаються до мене на консультації, наважуються на глибоку і тривалу терапію, на «стосунки» з терапевтом.
— А як за Вашими спостереженнями змінилась загалом ситуація у країні?
— Я спостерігаю збільшення поляризованих речей. Український народ зараз травмований. Але мушу констатувати, що на комусь війна відобразилася більшою мірою, а хтось майже не відчуває на собі складності чи зміни у житті через війну.
Крім того, спостерігається зменшення емоційного світосприйняття. У нас зараз або чорне, або біле, без напіввідтінків, і це зумовлює різкість та депресивність у людях, атрофованість у взаємостосунках.
Також я розумію, що наше суспільство не готове адекватно сприймати травми військових або тих людей, які пережили окупацію тощо. Ці травми підривають довіру в людей, спонукають постійно очікувати зраду. Тому мені б хотілося, аби в нашому суспільстві проявляли більше теплоти, співчуття, займали приймаючу, а не агресивну позицію.
Не менш важливим, на мою думку, є почати напрацьовувати механізми повернення «від війни до життя». Адже перехід від «життя до війни» в Україні відбувався дуже швидко, без нашої добровільної згоди. А ось процес повернення «до життя», думаю, буде довготривалим і досить болісним.
— Зараз багато дискусій ведеться на тему «чи варто святкувати та встановлювати ялинки в умовах війни». Яка Ваша думка з цього приводу?
— Я переконана, що ялинки встановлювати потрібно. Ці новорічні дерева, прикрашені вогнями, здатні повернути нас у звичайне життя, зняти на певний час оцей емоційний панцир, нагадати надзвичайно прекрасні моменти дитинства. Адже наші базові потреби залишаються вічними. І те, що здатне нас «оживити», повинне мати місце.
Тож дозвольте собі трішки радості, добра, позитивних емоцій, не забороняйте собі радіти звичайним речам. Нехай період новорічних свят стане для вас оновленням, початком чогось хорошого.
Це важливо як для вас самих, так і для ваших дітей, ваших близьких. А тим, у кого рідні зараз на фронті, це ще важливіше, адже коли їхні найдорожчі люди повернуться, важливо не бути емоційно спустошеними та психологічно мертвими. І разом знаходити нові сенси жити далі. Мріяти про майбутнє — це важливе актуальне завдання для кожної сім’ї в Україні загалом, а для кожної родини військового важливо «мріяти за двох».
Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
