В центрі уваги

Ми вийшли на новий рівень волонтерського руху, який об'єднує людей з прогресивним мисленням, що здатен змінювати міста, країну - волонтер Юрій Куць

Ми вийшли на  новий рівень волонтерського руху, який об'єднує людей з прогресивним мисленням, що здатен змінювати міста, країну - волонтер Юрій Куць

Ця розмова з неординарною людиною - Юрієм Куцем, здавалося б про все на світі: спорт,  волонтерство, бізнес-проєкти, допомогу переселенцям, громадську діяльність, тероборону, перспективи розвитку міста, а ще про родину...

                Пане Юрію, сьогодні Ви віце президент Федерації боксу Волинської області, а також причетний до ще декількох організацій кікбоксингу. З чого розпочалася спортивна кар'єра і чому саме вирішили обрати бокс?

                У бокс я потрапив п'ятирічним хлопчаком завдяки своєму батькові Сергію Васильовичу, який  своє життя присвятив спорту.  Через його майстерні руки й тренерський зал пройшло багато спортсменів, деякі з них продовжили займатися боксом професійно. Чимало хлопців сьогодні на передовій захищають нашу країну,а також є членами добровольчих формувань.  До цього часу вихованці вітають свого тренера зі святами, турбуються про здоров'я, що свідчить про повагу та вдячність за підтримку й можливість стати цілеспрямованими не тільки у спорті, а й загалом у житті. Власне і для мене батько залишається взірцем у всьому:  його особистий  приклад роботи з дітьми, тренерський потенціал, бажання навчити, підказати, розвивати стали для мене найбільшим поштовхом в житті. Я і до цього віку постійно займаюсь спортом і у віці 37 років виконав розряд майстра спорту з кікбоксингу , ставши призером Чемпіонату Світу у 2015 році.  Будучи вже у зрілому віці, я зіткнувся з серйозною проблемою, що за  20 років активного спортивного життя у волинському боксі нічого не змінилося. В області зовсім не було професійних , кваліфікованих рефері та суддів, які могли б й підтримувати місцевих спортсменів та обслуговувати змагання всеукраїнських та міжнародних рівнів. Відтак, я зібрав команду волинських тренерів і ми вирушили на навчання у Кривий Ріг. І тоді, весною 2014 році почався наступ на Донбас... Зазначу, що з дуже багатьма тренерами, спортсменами, з якими тоді познайомилися, досі підтримуємо стосунки. До слова, саме тоді я познайомився з Юлією Семко, якій через військові дії допоміг виїхати зі сходу на Волинь . Зараз вона тренер з боксу у Володимирі і саме завдяки їй там є і розвивається бокс. А ще, Юлія одна з трьох суддів-рефері в Україні, які мають право обслуговувати Олімпійські Ігри та Чемпіонати світу.

                Власне до теми волонтерства та допомоги, у чому саме полягає ваша підтримка переселенців і кому саме ви її надаєте?

                Світ спорту розширив моє коло знайомств, друзів до неймовірних масштабів: це як безпосередньо боксери, тренери, судді, так і їхні сім'ї, близькі. Хоча ми допомагаємо не лишень членам “спортивної родини”, а й усім, хто звертається та потребує підтримки.  Зокрема,  на початку війни у відремонтований будинок мого дідуся ми поселили дев'ять людей з Ірпіня. У моїх батьків та у власній домівці  ще 16 біженців. Потім вони розселилися на постійне місце проживання, або вирушали закордон. Як тільки з'являється місце, ми на сайті проекту "Прихисток", що працює виключно на волонтерських засадах розміщуємо оголошення про тимчасове житло і приймаємо нових біженців. При цьому, наголошуємо, що допомога не може тривати весь час, ми надаємо підтримку з житлом, харчами, одягом, але далі переселенці повинні адаптовуватися до реалій сьогодення. Повторюсь, яскравий зразок Юлія Семко, яка хоч і переїхала сюди зі всією родиною, але зуміла стати на ноги та розвивати спорт на Волині. А її чоловік Іван зараз на сході захищає Україну.  Ще один випадок можу з гордістю назвати: під час окупації Маріуполя, знайомі тренери звернулися до мене, щоб допомогти у поселенні їхніх родин, які вирвалися з пекла практично голі-босі. Потім приїхали й самі хлопці, але згодом повернулися боронити своє місто. Один з них потрапив у полон і доля його досі не відома, на жаль. Інший знову приїхав на Волинь, соціалізувався і зараз успішно працює тренером, а дружина ветлікарем. Завдання волонтерів не лише забезпечити всім необхідним, а дати поштовх. У переносному значенні дати вудочку, а не одну рибину, щоб тільки втамувати перші потреби.

До речі, зараз в Україні стартував проєкт @RE:Ukraine щодо будівництва соціального житла для переселенців. Йдеться про будівництво універсальних модульних блоків у різноманітних комбінаціях, що дозволить створити комфортний простір, починаючи від санітарних вузлів та кухонь до загальних та окремих житлових приміщень. Ми з моїми однодумцями та колегами працюємо над  запуском і реалізацією  цього проекту у Луцькій громаді . Ідея у тому , щоб створити саме  таке  місце та такі  умови  , які  б стали майданчиком для  старту нового життя і дали змогу людям із  зони бойових дій соціалізуватись і знайти себе на Волині.

                Ви патріотично налаштовані, як складаються стосунки зі стількома найрізноманітнішими людьми?

                Є дуже різні люди, які приїжджають зі сходу, але ми до всіх намагаємося ставитися однаково. Хоча випадки бувають, коли батьки налаштовані проросійськи, а діти патріоти України. З такими родинами важко. Боляче дивитися, коли трирічна дитина з Маріуполя, почувши тривогу за 30 секунд стоїть з нажаханими очима, але вдягнута, а шістнадцятирічний підліток закляк на місці.

                Яким для Вас та родини став початок кровопролитної війни?

                Усім було страшно, бомби, які розгромили Луцький аеропорт налякали всіх, не винятком стала і моя родина. Але найжахливіше, що в той момент я з моїми колегами, зокрема Петро Боярчуком, Олександром Грабовським, Павлом Боснюком та іншими відповідали за близько 700 дітей зі всієї України, які з'їхалися в Луцьк на Чемпіонат України з боксу серед молоді, що мав тривати з 21-го по 27 лютого. 24 лютого, багато хто з учасників зрозумів, що йому нема куди повертатися, а більшість у паніці намагалася вибратися з міста до своїх сімей. А це все 15-16 річні хлопці. Це страшно, але потрібно було опанувати паніку і оперативно вирішувати, як діяти далі. Вдячність хочу висловити дружині Світлані та меншому сину Власу, які мовчки зрозуміли, що в той момент я потрібен учасникам змагань, які залишилися в чужому місті одні. Страх, розпач, паніку тих днів не можна згадувати без сліз. Після першого шоку, включився раціоналізм та бажання підтримати й допомогти нашим хлопцям ЗСУ. Все, що могло стати в природі я і моя родина віддали на фронт: мій, батько і сини теплий одяг та взуття, спальники, каремати. Старший син з-за кордону передав термоодяг та футболок на тисячі євро. Особисте авто я також передав на потреби військових. З того часу до мене, та моїх побратимів почали щодня звертатися по допомогу, і вона ставала дедалі в більшому обсязі. Зараз ми  допомагаємо нашим хлопцям, переправляючи на передову, крім всього іншого і авто. Мій старший син Марк підшуковує машини у Бельгії, Австрії, Швейцарії, інших країнах допомагає в процедурі перегону та оформленні. Ці авто  після того,як потрапляють до нас, ми переобладнуємо під військові потреби і передаємо командирам на передову. Нещодавно крайнє авто, яке рятуватиме життя наших захисників вирушило у Запорізьку область захисникам Енергодару на лінію зіткнення з ворогом.

                Ваша дружина та діти також займаються волонтерською діяльністю?

                Світлана, тендітна, але сильна духом і з початку війни завжди підтримує сім'ю. Вона розуміє, що зараз потрібно включитися всім, щоб  наблизити перемогу. А тому зараз, спільно з такими ж небайдужими дівчатами виготовляють на фронт нашим хлопцям свіжу домашню випічку. У кожен ящик з печивом вони вкладають побажання для солдатів та номери телефонів, щоб мати зворотній зв'язок. Крім цього, вона активно долучилася і до допомоги у поселенню біженців зі сходу країни. Син Марк, який навчається у Відні організував навколо себе українських студентів, які там живуть і щомісяця ця ініціативна група допомагає нашим ЗСУ. До слова, вони запровадили практику, якщо в когось день народження, то замість подарунків, купують щось потрібне на війні: тепловізор, дрони, обладунки і передають на батьківщину.  "Чим більше віддаєш, тим більше отримуєш", - слова мого сина.

                Ви є співзасновником добровольчого формування територіальної громади "Підгайці 1", яке успішно функціонує практично з перших днів війни. Що спонукало вас до таких рішучих дій?

                У перші дні, навіть я б сказав години війни потрібно було діяти рішуче і оперативно. А тому, відправивши дружину з дитиною за межі України, того ж дня ввечері разом з однодумцями, зокрема Андрієм Пеніщуком ми заступили на патрулювання вулиць підгайцівської ОТГ. Але не тільки це, очікуючи напад зі сторони Білорусі, завдяки чималим зв'язкам ми доволі швидко облаштували кілька блокпостів на території громади. Місцеві підприємці допомагали як могли, хтось піском, хтось матеріалами, зварювали їжаки, дівчата плели маскувальні сітки. Хочу згадати таких людей як Олександра Князєва, Олександра Олійника, Дмитра і Юрія Смітюхів, Богдана Мочкоша, Олександра Муравського, Андрія Циганова, Андрія Степанюка, Дмитра Ляду, та багато інших людей, якщо писати їх прізвища, то не вистачить місця, в усіх була одна ціль - підготуватись до зустрічі ворога. А вдячність висловити усім-усім, хто бодай чимось долучився до організації. За доволі короткий час, наші блокпости були чи не найкращими в області. Потім постало інше питання, створення ДФТГ, тобто людей, які матимуть відповідну військову підготовку й в разі прориву ворога, були готовими захищати землю і родини. Коли оголосили про збір чоловіків нашої громади, то понад 1000 добровольців прийшли, при цьому тільки третина мала досвід поводження зі зброєю чи служіння у війську. Ми відібрали хлопців, які мали навички і готові бути до найгіршого розвитку сценарію. До слова, станом на сьогодні десяток наших добровольців захищає країну на передовій.

                Як зараз функціонує добровольче формування і на чиєму утриманні перебуває?

                ДФТГ "Підгайці №1" має низку обов'язків, пов'язаних з охороною території ОТГ: цілодобове патрулювання та інші бойові завдання, які не можемо розголошувати, на початок війни. За підтримки Нацполіції було створено групу швидкого реагування, а статистика про відсутність злочинів на території громади за перші місяці війни свідчить, хлопці свою справу роблять відмінно. Хочу зазначити, що на початку формування місцеві підприємці й тут допомагали, зокрема фабрика взуття “Ікос” надали теплі устілки для  взуття тероборонівцям, а фабрика  VADRUS тактичне взуття. Крім того, громада забезпечує щодня гаряче харчування хлопцям, а на утримання формування депутати Підгайцівської сільської ради виділяють кошти. Хлопці ж облаштували тир, смуги перешкод, де відпрацьовують вміння стріляти, щодня проводять тренування, тактичне та медичне навчання.

                Як ви ставитеся до тих, хто залишив країну, і ніяк не допомагає наблизити пермогу?

                У цьому плані моя позиція дуже радикальна: вважаю, що людей, які втекли з країни і не допомагають нічим, треба позбавляти права голосу на виборах та права обиратись до органів влади та займати державні посади. Чимало таких псевдопатріотів, які зайняли "позу страуса" і чекають, що все минеться само собою. А тому дотримуюсь думки, що такі люди не повинні приймати будь-яких рішень щодо економіки, політики чи стосовно інших сфер. Скажу навіть більше, що нерухомість таких осіб потрібно використовувати  на користь держави та людей що постраждали від війни . Пояснюю це тим, що вони ж покинули все, а одже змирилися з втратою, нічого не зробивши, щоб захищати нажите.

                На завершення, пане Юрію, яким Ви бачите рідне місто Луцьк й Україну зараз і після війни?

                За крайні місяці, я познайомився з багатьма людьми, які виявилися більш, ніж побратимами, а добрі знайомі стали добрими друзями. Ми прагнемо змін в країні та рідному місті, і ці зміни будуть масштабними, починають з будівництва нових об’єктів, реновації існуючих будівель зі збереженням історичних пам’яток, які мають цінність. Не буду відкривати всі карти, але наголошу, що цей задум об'єднав людей з прогресивним мисленням, серед яких  успішні бізнесмени, досвідчені юристи,  креативні дизайнери й архітектори, спеціалісти IT-сфери та інші. Це новий рівень волонтерського руху, який здатен змінювати міста, країну. Це еліта, яка акумулює ідеї, фінанси та бажання для кардинальних інновацій. Сподіваюся, що зміни, які ми плануємо розпочати з Луцька, запустять ланцюжкову реакцію й на інші міста. Звісно зараз перемога найголовніше, але економіка повинна працювати і в тилу, щоб по завершенню війни Україна швидше могла стати на ноги, відродитися, а рівень життя людей сягнув європейського рівня.

 

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, луцьк, волонтери, Підгайці, спорт, бокс
В тему

Останні матеріали