Ірина Вознюк: «Психотерапевт може допомогти вам розібратися у нюансах та відтінках вашого життя»
Про те, як змінилась психотерапія під час війни, - у розмові із лікарем-психотерапевтом вищої категорії, психіатром, психоаналітиком, дійсним членом Українського союзу психотерапевтів Іриною Вознюк:
– В наше життя, на жаль, увійшла фігура «війни», відтак психотерапія і психотерапевтична робота змінилась. Особиста моя діяльність, як психотерапевта, до війни була більш дослідницького спрямування, глибока та довготривала психотерапія. Мої пацієнти мали можливість між нашими сенсами подумати, переосмислити у спокійній домашній атмосфері, глибоко та вдумливо дослухатись до себе, своїх відчуттів у відповідь на слова, сказані під час консультацій.
Коли прийшла війна, то стан спокою змінився кардинально, з’явилося цілком виправдане бажання вижити.
– Ірино, а чи змінився Ваш власний внутрішній стан?
– Так, звісно. Потрібно було подумати про наповнення власних ресурсів, аби надавати психотерапевтичну допомогу. Чому війна така важка, якщо говорити з точки зору моєї спеціалізації? Тому, що війна – протидія лише чорного та лише білого, добра і зла, спокою та агресії, страху та безпеки, збереження власного життя та життя свої близьких. І потрібно було зосередитись мені, як спеціалісту, мобілізувати всі сили, щоб далі працювати.
У перші дні після повномасштабного вторгнення я думала, що будуть приходити на консультацію лише кризові пацієнти, тобто, ті, хто потребує моєї термінової кризової допомоги. І до глибокої стабільної психотерапії, як була до війни, я не повернусь. Але, на диво, кілька клієнтів, які отримували цю психотерапію вже протягом довгого часу, залишились, не перервали наші консультації.
– Розкажіть детальніше, про людей, які потребували кризової психотерапевтичної допомоги.
Цих історій досить багато, але що цікаво, війна виступала ніби фоном тих проблем, із якими зверталися люди, їхніх внутрішніх переживань та конфліктів. Головне в кризових станах – це дати людині можливість виговоритись, бути поруч із нею у цей момент, супроводжувати її у такому важкому стані, аби вона могла відчути підтримку та зрозуміти, що пережитий нею страшний досвід є важливим та цінним. Маю на увазі досвід – як вижити, як пристосуватись, досвід про втрати, при якому важливо не втратити зв’язки, відчути власну цінність та власну силу, продовжити жити.
Багато хто після такого пережитого досвіду починають «маніакально» займатися волонтерством, на повну силу, надмірно, на межі своїх власних фізичних та моральних можливостей. Тобто, люди, які отримали у житті багато власного болю, знайшли в собі сили, про які, можливо, раніше і не здогадувались. І почали робити усе можливе та неможливе.
Таким чином вони намагалися свій повсякденний біль перетворити на корисну дію – дехто став парамедиком, дехто просто рвався на «передову», хтось, як я вже говорила, почав волонтерити на межі сил. При цьому вони своїм прикладом, силами та ресурсом заряджали людей, як були поруч.
– Тобто, вони змогли вгамувати відчуття стресу та паніки натомість знайшовши себе у допомозі іншим?
Так, і це було цікавим для мене моментом. Ось, для прикладу, всупереч війні, в рази поменшало випадків панічних атак. Тому, що панічна атака насправді – це історія про спокій, коли все у житті нібито нормально, немає наявних атакувальних моментів, стресів чи потрясінь. І тоді на фоні цього виникає панічна атака, як внутрішній конфлікт між свідомим та несвідомим. А під час війни, енергія, яка затрачалася на атаку, почала використовуватись задля збереження життя. Коли є зовнішня небезпека, людям не до зосередження на «оплакуванні» власних втрат цінностей, впливів тощо.
– Які ще зміни відбулися у психотерапії після початку повномасштабної війни?
Дуже багато прийшло чоловіків. Зокрема, прийшли ті, в яких жінки поїхали за кордон. І вони залишились самі. Тому, як не дивно, почали цікавитись побудовою стосунків із жінками. Хотіли зрозуміти, що робити зі своїм життям, як далі жити, будувати життя своє самостійно, опиратися на власні потреби та бажання. І як в стані такої одинокості та розгубленості заново відновлювати власну цінність.
– Чи зверталися до Вас жінки, чоловіки яких зараз знаходяться у «гарячих точках», захищають країну на передовій?
Так, звертались. Насправді така ситуація передбачає величезну трансформацію для самих жінок, їхню «внутрішню дитину», коли зовнішня війна переплітається з особистою війною у сім’ї, відстоювання своїх дитячих інфантильних реакцій.
І коли чоловік на війні потребує її словесної підтримки, а вона сама не може різко «подорослішати», впоратись із власними переживаннями, адже залишилась без звичної опори, захисту, то не в змозі та підтримати чоловіка.
При цьому жінки досить швидко переосмислюють власне життя в умовах війни, стають сильнішими, реалізованими. Чоловіки перетворюються для жінок на героїв, і водночас самі жінки «виростають», починають відчувати свою власну жіночу силу, стають берегинями, матерями з великої букви. Так, це нерідко важко, але по-іншому ніяк.
– Чи радите Ви своїм пацієнтам ділитися набутим досвідом з іншими людьми?
Однозначно, адже це дуже цінний досвід. Можливо, не всім цей досвід підійде, але кожен може знайти щось своє, в кожному цей досвід зрезонує, відгукнеться, додасть сил. Такий досвід має певну психотерапевтичну функцію.
– А чи може виникнути у суспільстві так званий феномен «звикання до війни»? Адже зараз дуже часто спостерігається ситуація, коли під час «повітряної тривоги» багато людей не зважають на це, а продовжують займатися своїми справами, прогулюватись вулицями.
Так, такий феномен є. Але все-таки я раджу, навіть під час війни, знаходити час та сили на душевне розслаблення, ресурсонабір. Не варто бути постійно в напрузі, стресі, адже це дуже виснажує. Нехай це «звикання до війни» виражається у періодичному поверненні до приємних моментів мирного життя.
А щодо того, що люди гуляють під час «повітряної тривоги», то це спрацьовує таке відчуття «це станеться з кимось, але не зі мною». Хочу попросити людей не нехтувати небезпекою! До слова, ті, хто пережив досвід ракетних обстрілів, завжди ховається у бомбосховища. Спостерігала це у Львові на вокзалі, коли звучать сирени, і більшість людей продовжувала пити каву, а деякі, я так розумію, що це були біженці зі східної України, одразу почали озиратися в пошуках укриття.
Під час війни ми переживаємо складні стосунки з реальністю. Реально існує небезпека, загроза для життя, реальність важка, агресивна, драматична, заряджено-загрозлива. Важко її усвідомлювати, мати з нею зв'язок. І ми захищаємось, відсторонюємося від неї, тікає у репресивний, дитячий сховок - туди, де все буде так, як ми би Хотіли, все буде добре, а страшне і жахливе «десь там», десь далеко. Включається «магічне мислення»: ми особливі, з нами це не трапиться.
Але від того, що ми ховаємося - реальність небезпеки не змінюється. Треба це пам'ятати, щоб зберегти собі життя.
– Під час першої розмови з Вами, як спеціалістом, Ваші пацієнти обговорювали, у який саме момент вони зрозуміли, що без допомоги психотерапевта їм не обійтись?
Цікаво, але певну частину моїх пацієнтів до мене на зустріч записали родичі. Так, одного чоловіка, який залишився з трьома дітьми без жінки, записала його сестра. Дівчину, яка два дні перебувала біля епіцентру вибухів, і просто впала в заціпеніння, також привели рідні. Люди у шоковому стані не могли адекватно оцінити, що з ними відбувається, не могли зрозуміти своєї реакції.
Також люди приходять до мене, коли інтенсивність внутрішніх переживань така висока, що заважає жити. Їм важко навіть прокидатися і починати новий день.
А ще є дуже багато психосоматичних пацієнтів, які обходили багато лікарняних установ, шукаючи в себе фізичну недугу. А лікарі, які їх обстежували, розуміли, що справа зовсім не в цьому, і тоді радили звернутись до психотерапевта.
А деякі люди давно збиралися прийти на консультацію, а війна виступила певним тригером.
Цікаво, що кожен мій пацієнт має певний вплив на мене. Тобто, в нас відбувається певний симбіоз, обмін інформацією, досвідом, ресурсами.
– А на стосунки між людьми війна мала вплив?
Звісно, що мала. Деякі сім’ї налагодили стосунки, а є такі, в яких стосунки почали хитатися та розвалюватись. Так, війна посилила війну між подружжям.
Були пацієнти, які відчували провину за те, що відправили дітей за кордон, з родичами чи навіть самих. Так, вони таким чином намагалися їх уберегти від війни. Але потім мучились, чи правильно зробили.
До слова, такі діти, яких війна «вигнала» з рідного дому, від батьків, друзів, теж нерідко мають психологічні проблеми, витіснену депресію, приховану злість та образу. Вони можуть відмовлятися їсти, вчитися, почати грубити вчителям тощо.
– А психотерапевти працюють з дітьми?
Так, працюють. Але спочатку потрібно пропрацювати проблему з батьками. Бо все, що відбувається з дитиною, є симптомом проблем в сім’ї. Діти віддзеркалюють справжню ситуацію в родині, стають певним «голосом», який кричить про те, що в сім’ї щось не так. Отож, моя порада батькам – якщо ваша дитина погано себе веде вдома чи у школі, виявляє агресію, то не сваріть її, а намагайтеся поговорити, розібратися спочатку в собі. Насправді така дитина відчуває себе у колі рідних винною та пригніченою, відчуває сором, що вона «не така, як треба».
– Наостанок нашої з Вами розмови, з якими словами Ви б хотіли звернутися до наших читачів?
Пам’ятайте, що ваше власне життя є вашим психотерапевтом. Ви отримуєте власний життєвий досвід, житейську мудрість. А психотерапевт може допомогти вам розібратися у нюансах та відтінках вашого життя, надати зміст переживанням і почуттям, подумати над ідеями, що покладені в основу ваших внутрішніх конфліктів, затягнути старі душевні рани, змінити несвідомі дитячі сценарії, які проектуються на відносини. Тільки потрібно бути відкритим до змін, до цього обміну, визнавати та приймати власну трансформацію, не чіплятись за стереотипи та «чужі сценарії життя», бути по-дитячому відкритим та спонтанним.
Записатись на консультацію до Ірини Вознюк можна:
за номером телефону
+38 (097) 009 18 91
Viber +38 (097) 009 18 91
Telegram +38 (097) 009 18 91
Пошта: voznyukip@gmail.com
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
