Мережити хрестиком свою долю розпочала Тамара Козак іще з десяти літ. І так само, як у «Пісні про рушник», викладає на полотно всі свої радощі й смутки. Адже за 70 років було їх ой як багато…
– Мабуть, із молоком матері передалася мені любов до вишивки, – розмірковує Тамара Василівна, перебираючи десятки серветок, доріжок, рушників. – Колись, пам’ятаю, дітки дрібні, господарство, робота. Так за день натомишся, що, здається, ледь ноги тягнеш. Але ввечері, коли вже всі спати повмощуються, я за голку й полотно сідаю та, бувало, до ранку хрестиком «малюю».
І як спогад про далеку молодість дивляться з усіх кутків просторої хати вишивані картини.
Мама померла, а тато кинув чотирьох дітей і пішов до іншої
Гортаючи сторінки жіночої долі, Тамара Козак тільки зітхає:
– Що за себе розказати?... Та доброго в мене нічого не було… Мама молодою померла, в 34 роки. Батько після того до іншої жінки пішов, чотирьох дітей напризволяще кинув. Мамина мама нас на хутір забрала, щоб в інтернат не розподілили. І так я з 17 літ замінила матір двом молодшим сестрам і братові…
Перенісши стрес після похорону мами, юна Тамара вступила до медучилища. Тим паче, що довгі роки страждаючи від пороку серця, мама завжди хотіла, аби донька лікарем стала. Далі були довгих 32 роки роботи в психлікарні, де жінка трудилася медсестрою. А ще заміжжя в селі Дідичі Ківерцівського району Волині, двоє діток.
– Чи тяжко було?... Та про втому, чесно кажучи, ніколи й не думала. Дочка із сином маленькі. Хату з чоловіком самі будували. А оскільки зарплата медсестри завжди була мізерна, то коли в колгоспі не спитають «Чия то ланка буряків найбільша?», відповідь завжди була одна: «Тамари Козак».
Похоронивши трьох близьких людей, усе частіше вишивала для церкви
…Але не дарма кажуть: не в грошах щастя. Бо коли, здавалося б, усе вже склалося: і дім новий, і господарка, жінка все одно мусила нести нестерпно важкий хрест – хоронити найближчих людей.
– У 54 роки раптово помер мій брат. У 56 – онкохвороба забрала сестру. А в серпні чотири роки минуло, як сама овдовіла… – втирає Тамара Василівна непрохану сльозу.
І щоб увесь свій біль від непоправних утрат кудись переливати, жінка щоразу брала голку, полотно й сідала за вишивку… Тільки все частіше – для церкви.
– Перш ніж почати творити, я пощу, прошу у батюшки благословення й лише по тому беруся за роботу. Хоча насправді то вже не робота –умиротворення!.. – каже майстриня. – Мала потребу служити Господу, тому в нашу сільську церкву багато чого вишила: чотири скатертини, рушничків не знаю й скільки, великі серветки на престоли. І щоразу сподіваюся: хоч над моїми дітьми Господь змилосердиться й пошле їм долю щасливішу, ніж у мене…
Не здаватися ударам долі допомагають внуки та правнуки
Посивіла од тривог, із порепаними від роботи руками, жінка тільки тепер, коли починаємо за дітей і трьох онуків балакати, аж світиться щастям.
– Цілий тиждень, як дочка Оксана й син Микола по роботах, я в порожню хату навіть заходити не хочу. На городі, у хліві, на подвір’ї пораюся, – зізнається жінка. – А як уже на вихідні родинонька приїжджає, то від дитячого щебету аж жити хочеться!.. Особливо як на світ малесенька правнучка з’явилася.
Тож і тепер, на схилі літ, Тамара Василівна продовжує долю мережити. Але вже – нащадкам.
– Старшій онучці сорочечку вишила. А молодшій, Маші, хочу придане на весілля нарихтувати. Бо ж думаю: доки мої очі бачать і руки голку тримають, треба поспішити. Під коровай рушничок уже готовий. Руки перев’язати – теж є. Тепер ось – під ноги буде «На щастя. На долю», – показує Тамара Козак. – З молитвою ці слова вишиваю і щоразу до Христа промовляю. А раптом ці маленькі хрестики стануть посланням до Всевишнього?...
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
