Фактично кожен із нас нині має родича, друга, знайомого, які на фронті. Але спілкуватися з ним виходить не завжди. Часом ми не розуміємо військового, а він не розуміє нас – немає «точок дотику». І в результаті замість підтримати, поговорити по душах, розмова закінчується образами, недомовками чи навіть сваркою.
Чому так стається? Що з цим робити? І як не допустити, що колись такі близькі люди стають чужими? Своїми порадами діляться фронтовики і психотерапевти. Про це йдеться в газеті "Твій вибір".
Їм треба час і спокій
Василь Посигун (позивний Берсерк) із 2015 року – боєць полку «Азов». Від травня 2022-го перебував у російському полоні. Після звільнення, каже, душа наче зачерствіла, не відчував узагалі ніяких емоцій:
– Коли перебував в Оленівці, де розміщувалися понад 300 людей, то шукав для спілкування позитивних людей. Коли ж був у камері в таганрозі і позитивних людей для спілкування не мав, то я сам собі формував позитивні думки й ритуали. Наприклад, щоранку прокидався десь за пів години до підйому й натягував на обличчі посмішку. Це було важко, але воно «працювало» – впродовж дня я тримався на позитивній хвилі. Ще помагали мрії: в думках я постійно робив щось приємне, наприклад – ремонт удома. Або уявляв, як вибираю подарунки батькам і знайомим, купую, приношу, вручаю. Це все робив у своїй уяві, а от задоволення від цього отримував реальне. Фактично, я обманював свою свідомість, а мозок «вірив» і посилав позитивні сигнали.
А от після звільнення Василь, повернувшись до України, мав таке відчуття, наче рік був у комі, отямився, а тут усе нове – події, процеси, люди змінилися. Тому полоненим потрібен час, щоб оговтатися, зрозуміти, що відбувається, і як їм жити серед цих людей і подій.
– Я, наприклад, можу розповідати про тортури, допити, навіть жартувати про це. А багато хто не може. Тому не потрібно їх випитувати, не варто набридати своїми дзвінками чи повідомленнями. Людям треба спокій, – радить Василь. – Коли повертаєшся в цивільне життя, то дуже ображає проросійська або занадто «овочева» позиція: мовляв, «нам треба помиритися» або «ми всі люди, не треба війни». Коли хтось не розуміє, що росіяни хочуть нас просто знищити як націю, – це реально обурює військових.
Менше різких рухів та звуків
Психотерапевт, офіцер ЗСУ, начальник групи контролю бойового стресу Олег Гуковський радить спілкуватися з військовими невимушено, природно, не ставитися до ветерана як до жертви.
– В середньовіччі завжди була каста воїнів, яка захищала суспільство. Коли воїн повертався, йому розказували історії, які відбулися за час його відсутності, а він натомість розповідав свої. Тобто вони синхронізувалися. В сучасному світі теж варто створити подібну традицію, – вважає психотерапевт. – Ветеранам важливо розповісти історії та дати можливість поділитися досвідом із тим суспільством, за яке вони воювали. Щоправда, є ветерани, які із задоволенням комунікують, а є й ті, які зможуть поділитися згодом, коли почуватимуться комфортно.
У спілкуванні з військовими Олег Гуковський радить запитувати, які теми краще не зачіпати. А ставити питання «Ти вбивав людей?» взагалі не треба. Бо хоча багато хто каже: «Ти не вбивав, ти нищив ворога!», проте ворог – це все одно люди з крові та плоті, тому вбивство так чи інакше впливає на психіку, викликає складні емоції.
– Хочете підтримати розмову – поцікавтеся, як військовий справлявся у важких ситуаціях. Тобто зосередьтеся на його плюсах, достоїнствах, – продовжує Олег Гуковський.
Також треба пам ятати, що на фронті бійці вже на рівні інстинкту пильнують руки інших людей – чи нема в них зброї. Повернувшись у мирне життя, військовий лише з часом позбувається цього інстинкту. Тому реакцією на різкі рухи співрозмовника, плескання по плечу тощо може стати миттєвий удар у відповідь. Навіть на обійми треба спершу попросити дозволу.
– В розмові з військовими та ветеранами всі ми будемо помилятися. Це нормально. Навіть у мене таке буває, – зізнається психотерапевт. – Один раз на тренінгу з ветеранами та військовими я їх скликав для чогось і, не подумавши, свиснув. Половина військових присіла, бо з таким же звуком летить міна. Я попросив вибачення, всі посміялися, але ця історія досі згадується.
Не шкодувати, а поважати
Психологиня у громадській організації «DoLadu» Юлія Соболта розповідає, що люди, які повертаються з фронту, втратили відчуття контролю над своїм життям. Через це їх переслідує тривога, яка виливається в непередбачувану поведінку, сварки. Щоб упоратися з бурею всередині – буває надмірне вживання алкоголю.
Якщо боєць утратив руку, ногу, йому треба час та зусилля, щоб сприйняти себе нового, щоб звикнутися з тим, як його тепер сприймають у соціумі, і щоб знайти своє місце в цьому соціумі після всіх змін.
– Навіть коли людина зовні виглядає адекватно й безтурботно, всередині в неї може бути глибоке спустошення, – з досвіду знає Юлія Соболта. – Хто відчуває труднощі у спілкуванні, можу порадити платформу «Як ти, брате?»
Важливо у стосунках із військовими (особливо коли він перебував у полоні чи зазнав серйозних поранень) уникати жалості. Шкодуючи та жаліючи, ми зосереджуємо увагу на втраті, на негативі, повертаємо до болючих думок. У подібних ситуаціях треба не шкодувати, а поцікавитися: «Я можу тобі чимось помогти?» А ще – висловлювати не жаль через утрату, а повагу та вдячність.
Коли військовий хоче розділити з вами, наприклад, свій сум за втраченим побратимом, слухайте його, не перебиваючи. А далі можна розпитати про якісь хороші моменти, які пов'язували військового із загиблим побратимом. Бо навіть у важкій темі варто перемикати увагу на позитивне.
Чому змінюються стосунки з рідними
Психологиня Любава Казмірчук працює з військовими із 2018 року та допомагає бійцям і їхнім родинам у Центрі реабілітації учасників бойових дій у Луцьку.
«Суспільному» вона розповіла про особливості спілкування з військовослужбовцями, які зараз перебувають «на нулі».
– Цивільні люди та військові живуть у двох різних реальностях. Найперше завдання на війні – вижити. Саме на це кидають усі свої зусилля психіка і тіло військового. Крім того, зв'язок зі «світом цивільних» може у військового втрачатися тому, що втома бере своє, обставини беруть своє, – пояснює психологиня.
Не завжди стосунки та спілкування з рідними вдається підтримувати такими, як до війни. Але дружина, діти, батьки мають давати військовому розуміння його потрібності.
– Коли військовий із передової виходить на зв'язок, розповідає, що там відбувається, ми включаємо «активне слухання», співпереживання, але не «ахкаємо» чи «охкаємо», не жаліємося, наскільки нам уже тут без нього погано, бо це негативно впливає на боєздатність військового. Ми маємо дарувати відчуття підтримки та безпеки, – радить Любава Казмірчук.
А ще – варто пояснити військовому, що його рідним украй важливо розуміти, де він, що з ним і скільки часу під час бойового завдання він не виходитиме на зв язок. Це називається – контролювати ситуацію. Бо коли рідні не контролюють ситуації, не знають, що з військовим, то невизначеність породжує тривожність. Тривожність переслідує, накопичується, переростає у страх.
Щоб повернути собі спокій (наскільки це можливо в умовах чекання з фронту), психологиня радить рідним військового повертати відчуття контролю в іншому – побуті, роботі, у спілкуванні з тими людьми, хто є тут. Це допомагає.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
