Світлані було дуже боляче. Так, що навіть очі розплющила через біль. Біла стеля, білі стіни. Тепер вона знала, що біль білого кольору.
Тоненька нитка крапельниці тягнулася до руки. Світлана зітхнула, і біль відразу відгукнувся у всьому тілі. Проскрипіли двері, і біля ліжка опинився молодий чоловік у білому халаті. Вона зрозуміла, що це лікар.
Згадати, як опинилася тут, на лікарняному ліжку, Світлана ніяк не могла. У пам’яті виринали лише деякі моменти…
Ось довгий коридор художнього училища, де вчилася. За вікном ллє дощ, а у неї немає парасольки, і Світлана йде повільно-повільно, в надії, що дощ перестане, доходить до вхідних дверей, вибирається на ґанок... Світлана розгублено зупиняється на сходинках, коли раптом над її головою розкривається парасолька, і приємний чоловічий голос вимовляє: «Ви когось чекаєте, мадемуазель? Чи не мене?» Вона озирається і бачить просто досконале обличчя. Вже кому, як не їй, кращій студентці курсу, не знати, що таке гарне чоловіче обличчя? Високий чистий лоб, орлиний ніс, прекрасні сіро-блакитні очі. І перша задирака курсу не знає, що відповісти цьому Аполлону.
«Він» виявився їх новим викладачем з пейзажу, Сергієм Володимировичем, на тринадцять років старшим за Світлану. Та це не завадило їм через декілька місяців залишатися на лекціях, перед усіма, «Сергієм Володимировичем», «Табуновою», а вдома…
– Сергійку, милий, я люблю тебе.
– Рідна моя, хороша, як я без тебе жив?
Коли нудота вранці стала постійною, хотілося то кислого, то солоного, Світлана пішла до лікаря. І він їй розповів і про вагітність, і про терміни, і про те, що аборт робити вже пізно.
Сергій сприйняв звістку спокійно. Світлана б сказала, що занадто спокійно – її це навіть образило. Їй здавалося, що звістка про те, що у них буде дитина, повинна була його потішити, або що він хоча б мав зробити щасливий вигляд. Однак одного прекрасного дня Сергій Володимирович просто зник. Його лекції замінювалися на інші. Вона не знала, що й подумати. А потім Світлані стало відомо, що в іншому місті у нього дружина і семирічний син.
Всередині неї жив маленький чоловічок, який ні в чому не був винен. Вона не дозволила собі плакати і битися в істериці. Просто замкнулася. Стала мовчазною і похмурою, а коли Сергій Володимирович подзвонив їй через місяць, кинула слухавку. Вона виношувала свою дитину. І вчилася жити сама, без Сергія.
Одного разу, прийшовши ввечері додому, вона побачила, що Сергій сидить біля її дверей. Вона не хотіла з ним розмовляти. Але чи легко відвернутися від людини, думки про яку займають тебе повністю? Найголовніше, що пояснення його відсутності було простим до нереальності. Виявляється, він їздив до дружини, щоб остаточно оформити папери на розлучення – і все заради Світлани та їхньої дитини.
Лікар прийшов наступного ранку. Уважно оглянув її і раптом запитав: «А що Ви взагалі пам'ятаєте?»
– Мою дитину. Я була вагітна. Майже тридцять три тижні... – тихо прошепотіла вона.
– Не хвилюйтеся, з дитиною все гаразд. Вам було зроблено кесарів розтин. Ваш хлопчик, звичайно, малуватий, але при рівні сучасної медицини... Все найстрашніше вже позаду.
– Так це все, що ви пам'ятаєте? – ще раз перепитав лікар.
– Боюся, що все, – і злякано подивилася на лікаря.
І раптом Світлана дуже чітко побачила, те, що ніяк не могла згадати. Себе – таку щасливу, із уже помітним кругленьким животиком. Вона йшла до Сергія. Він чекав її на вулиці, і Світлана прекрасно бачила коханого крізь величезні вікна.
Вона вискочила на ґанок і весело помахала рукою. Їх розділяла широка дорога. Світлана безстрашно зробила крок на розпечений асфальт... Хто ж міг подумати, що хвилиною раніше дорогою, яку вона зараз переходить, понесеться автомобіль…
Вона встигла почути крик Сергія, але зробити вже нічого не могла. Вона навіть вереску гальм не почула, тільки голос: «Ні! Стій!»…
Як розповів Світлані згодом переляканий, проте щасливий від того, що їхній син живий та здоровий, Сергій, цей наїзд автомобіля був не випадковим. Колишня дружина у такий спосіб вирішила помститися розлучниці.
За той час, поки Світлана лежала із немовлятком у лікарні, Сергій встиг відправити нападницю за кордон, у письмовому вигляді підтвердивши, що кожного місяця сплачуватиме аліменти на свого першого сина. У міліцію ні він, ні Світлана вирішили не заявляти. Адже вони були просто щасливі – викладач і студентка, «Сергій Володимирович» і «Табунова».
Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
