Поради

Маленьке життя молило зупинитися

Маленьке життя молило зупинитися

Світлані тоді було 17 років, коли зустріла трохи старшого від себе Олега, стрункого, розумного та веселого. Чи це було кохання? Напевно, що ні, але це точно було перше в її житті почуття відданості чоловікові.

Світлана не бачила в Олегові особливих вад, хоча і чеснот також не було, більше за все вона ідеалізувала його, придумувала хороші риси. На той час молода романтична дівчина, звісно ж, вважала, що закохалася в Олега без міри. Наслідок цього кохання не забарився. Це була вагітність. І, як зазвичай в таких випадках трапляється, Олегу стали непотрібні ні Світлана, ні, тим паче, майбутня дитина.

Страх. Ось що тоді відчувала Світлана. Всеохоплюючий страх: як сказати мамі, яка одна виховувала дівчину. А ще сором – перед родичами, сусідами....

Невпевненість в своєму майбутньому, нескінчений токсикоз і слабість. Всі ці почуття та емоції не давали можливості Світлані подумати про саму дитину. Пізніше вона призналась мамі – це були найжахливіші дні в її житті. Сльози, докори, гіркота, повна безвихідь. Дівчині тоді здавалось, що її мама в ці хвилини постаріла на десять років. На той час дівчина сама для себе закреслила всі сподівання і надії, пов’язані з майбутньою сім’єю.

Постало питання: «Що робити?!» Мама однозначно вирішила, що аборт необхідний. Аргументувала це тим, що сором на всю родину, до того ж, Світлані потрібно вчитися, засобів для існування і так не вистачає, удвох ледве тягнули. Подруги теж в один голос умовляли: тільки аборт. Навіщо, мовляв, всі ці проблеми, це  маленька, дріб’язкова  операція, яку багато-хто робив, і нічого – потім все рівно всі народжували.

«Що робити?» – це запитання весь час крутилось в голові. З самого початку дівчина хотіла народжувати, незважаючи ні на що, хоча в неї насправді ще не прокинулася любов до цієї дитини, але внутрішній голос підказував: треба народжувати... Десь далеко в душі совість шепотіла: «…це гріх, не роби цього, це вбивство, зупинись...»

Але світ, її оточення, продовжували переконувати: «Це маленька операція. Всередині тебе немає ніякого іншого життя, це ще ембріон, це не людина. Він не має розуму, не відчуває болі, в нього нема почуттів. Він не має душі. Зроби це. Не руйнуй свого молодого життя». І Світлана наважилась! Вона зробила вибір – аборт для того, щоб заспокоїти всіх довкола і, звичайно, саму себе.

І ось настав цей день. Жахливий страх охопив все тіло. Розум заціпенів і не міг більше приймати рішень.

Світлана була на гінекологічному кріслі. Всередині неї маленьке життя кричало безмовним криком: «Мамо, мамочко! Зупинись, не роби цього, захисти мене...» Але вона не чула цих слів, Світлана тоді надто любила себе, була глухою до страждань ще ненародженої дитини...

Темінь, величезне провалля, куди вона падала. Скоріше, навіть, не провалля, а тунель, по якому неслася вниз. З усіх сторін її хапали липкі лапи якихось страховиськ. Бруд, сморід, жах смерті. Час зупинився, він перетворився на вічність, немає кінця цьому страхіттю...

Це був всього лиш наркоз. Напівпритомну дівчину поплескали по щоках, намагаючись привести до тями. Перше, що почула, – сварку, образливі слова, нарешті остаточно прокинулась.

Світлана лежала на ліжку і не могла порухати ні рукою, ні ногою. Розум до неї повернувся, а тіло – ні. Розплющивши очі, побачила бліді обличчя жінок у старих лікарняних халатах. Вони метушилися біля неї, намагалися якось допомогти.

Усередині була пустота... І Світлана, аби повністю не збожеволіти, вирішила більше про це не думати, нічого не було і крапка!..

Минув час. Світлана  вийшла заміж за коханого чоловіка. Тепер вона знала, що таке кохання. Мама, друзі, дім, робота – все було добре, все благополучно, але не було найголовнішого – дітей. Діагноз лікарів прозвучав як вирок – безпліддя. Потім операція, пізніше ще одна...

Сльози, розчарування і пустка. Але поряд було надійне плече чоловіка, його підтримка. Час невпинно біг вперед. У подруг Світлани діти вже пішли до школи. У декого – вже по двоє і троє. А вони з чоловіком й досі одні...

Ірина Белоцька

В тему