Поради

Авантюрна пропозиція подарувала надію

Авантюрна пропозиція подарувала надію

Ще з дитинства так склалося, що Ваня і Катруся були нерозлучні. Їхні мами вже в пологовому будинку потоваришували, спільне очікування на первістків зблизило їх. Тож із пелюшок діти були разом.

Двоє ходили в той же садочок, а згодом – в ту саму школу. І їхня шкільна дружба була настільки міцною і щирою, що вони довіряли один одному всі проблеми й навіть відкривали свої найпотаємніші секрети, що стосувалися симпатій та уподобань.

Івану дуже подобалася Катя, а вона не бачила в ньому хлопця своєї мрії, тільки часто повторювала, що він їй як брат. Це дратувало підлітка, та він стримував свої емоції, а відтак не виказував свої істинні почуття перед дівчиною. Адже потенційного кавалера в неї не було, то й не хвилювався сильно. Але частенько доводилося ревнувати, коли вона згадувала про своїх залицяльників або коли від товаришів чув компліменти на її адресу.

Час минав, діти подорослішали, вже визначалися зі своїм майбутнім, обирали виші. Катя дуже прагнула бути лікарем, тому вирішила вступати в медичний інститут, а Іван – в юридичну академію, адже хотів пов’язати своє життя з юриспруденцією. Ось тепер їхні шляхи розходилися, оскільки вчитися мали в різних містах.  І саме на випускному вечорі закоханий хлопець мав намір розказати дівчині, що у нього в серці.

Підібравши момент, Ваня запросив свою Катрусю на танець і тільки хотів розпочати довгождану розмову, як дівчина випалила:

– Я хочу попросити тебе про одну річ. Вона доволі авантюрна, але того варта. Якщо до того, як нам виповниться 27 років, не знайдемо своєї пари, ми одружимося. Як тобі?

Іванко не хотів стільки чекати, щоб бути разом з коханою та ще й з такими умовами. Та краще якось, ніж ніяк. Він погодився, сподіваючись, що до того часу дівчина не вискочить заміж.  І дав згоду, хоча не розповів нічого з того, що планував.

Ось так їхні долі розійшлися…

Спочатку друзі активно спілкувалися в телефонному режимі, ділилися враженнями від життя за межами домівки, про навчання, про нових друзів та подруг, але згодом все якось закрутилось, і дзвінки стали рідшими і рідшими. Так поступово відстань пригасила такий теплий вогонь їхнього дружнього спілкування. Вони віддалилися і лише чули один про одного від своїх матерів.

І ось несподівано Іванові мама сказала, що Катя збирається заміж, вже й сукню білу купила, готується до весілля. Його наче водою холодною облили, настільки ошелешений був. Оскільки в душі ще надіявся, що після закінчення навчання вони будуть разом. Але з іншого боку, розум підказував, що сподівався даремно.

На весілля, звісно, був запрошений як старий друг. Бачив її радісну і щасливу, але вона чомусь ніяковіла, коли дивилися на Івана. Дівчина відчувала якусь провину за те, що виходила заміж. У квартирі, де збиралися гості нареченої, було гамірно. Але вона покликала хлопця до себе в кімнату, аби поговорити наодинці.

– Я вчинила безглуздо… тоді… – не знала, як почати дівчина. – Розумієш мені дуже прикро, що так сталося. Я знала твої почуття до мене і на п’яну голову, не подумавши, ляпнула ті дурні слова. Я просто переживала, що не зустріну свою любов і так по-егоїстичному захотіла підстрахуватися. Вибач мені за це.

Ось тепер Ваня переконався в тому, що був тільки запасним варіантом, так на всяк випадок, щоб самій не лишитися.

Хлопець був настільки затьмарений цією любов’ю, що йому було байдуже на це. Але тепер впала пелена з очей і в голові прояснилося. Він пересилив себе і промовив:

– Я й не сприймав твоїх слів близько до серця. Це ж очевидно, що це був жарт. Чергова твоя витівка! – засміявся хлопець крізь образу і біль.

Їхні шляхи після весілля розійшлися остаточно. Оскільки в кожного почалося нове життя, де вже не було місця ні дружбі, ні коханню, просто залишилася пустота.

Катя разом з чоловіком жили в його батьків і продовжували навчання. Іван вдало розвивав кар’єру юриста. Але з особистим життям не складалося, спочатку в кожній бачив першу любов, порівнював, а потім взагалі закрив своє серце на замок, міняючи дівчат одну за іншою, котрі й самі не претендували на більше після проведених ночей.

Отак життя ввійшло в звичайне русло, яке мінялося і буднями, і святами. Але один про одного нічого не чули і не знали.

І якось раптово від матері дізнався, що Катя живе в батьків, бо розлучилася вже більше року тому. Чоловік пішов до іншої, закинувши дружині, що це вона винна в тому, що в них не склалося сімейне життя та й дітей народити йому не може. Зруйнувалося, здавалося, благополучне щастя на рівному місці.

Катя працювала педіатром, і якось увечері, коли йшла з роботи, помітила Ваню, котрий стояв біля входу в поліклініку.

Зустрілися поглядами – та важкість, що була на душі, відтанула снігом. Хлопець вирішив підтримати подругу. Адже знав, що їй так самотньо і тільки роботою жила.

Їхня дружба помаленьку почала відроджуватися: гуляли, розмовляли, ділилися враженнями та емоціями, пригадували кумедні історії зі шкільних років. Як не дивно, але Катя тягнулася всією душею до товариша і розуміла, наскільки хорошою і чуйною людиною він був, дуже рідним і таким уважним. А вона побігла за маревом кохання, яке поманило, але виявилося самообманом. І тільки з часом зуміла оцінити і розгледіти те, що не бачила тоді. А тепер жаліла про свої вчинки, про зроблений вибір, який, на жаль, був неправильним.

І знала, що повернути все на круги своя не зможе, бо обманювала почуття і тепер, напевно, розплачується за це. Бо ж бачила, що Іван змінився, і в цьому і її «заслуга»: став серйознішим  і твердим, жорстким і непробивним, вже не було тієї ніжності і тепла в очах.

Наближався день народження Каті, але святкувати вона відмовилася навідріз, хоча, звісно, родичі були проти. Їй виповнювалося 27,  і це число якось навіяло неприємні асоціації і спогади.

Усі близькі привітали її, тільки Ваня – ні, мабуть, забув, подумала дівчина. Та й не ображалася, адже розуміла і його почуття.

Але раптом увечері в двері пролунав дзвінок, відчинила, а на порозі стояв її друг дитинства з величезним букетом троянд і… з каблучкою в руці.

– Пам’ятаєш  нашу домовленість десятирічної давності. Я ще встиг?

Дівчина тільки закивала головою, бо ж сльози щастя не давали їй мовити й слова.

Олена Вознюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему