Ця трагічна історія сталася у часи переслідування органами НКВС українців, прихильників ОУН-УПА. Затятий комуніст не міг і подумати, що його переконання позбавлять доньку коханого, а майбутнього онука – батька…
Марія дуже любила свого Іванка. Так добре і тепло було з ним. Такий гарний, стрункий, веселий, але надто мав гарячий, бунтівний дух. Хоча це подобалося Марії і, водночас, тривожило. Бо знала, що несила Іванові терпіти радянську владу. Дуже вже він любив і цінував усе рідне, українське, і не міг миритися із тим, як руйнується його рідна Україна. Тому і почав спочатку таємно відвідувати патріотичні організації, де знаходив підтримку та однодумців. Марійку така його активність дуже лякала. Вона розуміла Івана, але ж її батько – важлива персона у НКВС – полював саме на таких, як її коханий. І це було страшно. Чим далі заглиблювався Іван у повстанську націоналістичну армію, тим тривожніше ставало дівчині. Свої стосунки із коханим вона приховувала від усіх, а відмовитися від нього не могла, любила хлопця щиро і віддано. Та й він не міг жити без дівчини.
Їхня любов квітла на фоні посилення протистоянь і гонінь націоналістів. Таких, як Іван, чекало або ув’язнення, або і того страшніше – тортури і фізична ліквідація.
Батько Марії Петро Володимирович додому приходив знервований і злий. Для нього повстанці були найгіршою загрозою комуністичній системі. Він був готовий на все, аби ліквідувати злочинні, на його переконання, структури. Коли ж одного разу, чекаючи доньку, він виглянув у вікно і побачив її в супроводі свого заклятого ворога, у нього від люті перехопило подих. Це був він – той, до кого він давно хотів дістатися, але ніяк не міг виловити – хлопець пішов з дому і про місце його перебування нікому не було відомо. І ось він вільно йде вулицею, обіймаючи його дорогу дівчинку, його кровиночку! Гіршого чоловік не міг і уявити. «Знищити, знищити цього негідника!» – крутилася в його голові думка, поки він гарячково одягався, плануючи простежити за Іваном і виявити, де він переховується. Швидко набрав номер телефону, попросив про підмогу і вислизув за двері. Іван стояв на вулиці, обіймаючи Марію. Обоє виглядали надзвичайно щасливими. Петро Володимирович ще й не бачив свою доньку такою розчуленою. Як вона дивилася на Івана – від її погляду Петра Володимировича пересмикнуло. Довго пара не могла розпрощатися. А коли врешті роз’єдналися їхні обійми, батько Марії пішов за Іваном.
Повернувся додому пізно. Важким видався день. Виявили ціле лігво «бандерівців». Розлючений батько не церемонився, розстріляв кривдника без суду та слідства. А Іван дивився на нього перед смертю зневажливо і з презирством безстрашним нескореним поглядом.
Петро Володимирович тихо прокрався до хати, важко опустивя на крісло. Думав, дочка вже спить. Ні, вибігла до нього, схвильована, в очах сльози… Невже здогадується?
– Тату, більше мені несила мовчати, – промовила до батька. – Хочу зізнатися тобі, що я давно люблю і зустрічаюся із чоловіком… Ти знаєш, Іваном… – дівчина дуже хвилювалася, кожне слово давалося їй важко. – Тату, ми вирішили побратися.
– Ні! – скрикнув батько. – Не бути цьому! Хто завгодно, тільки не цей бандит! Я не дозволю тобі, чуєш! Не дозволю!
Налякана Марія ледь не втрачала свідомість від розлюченого, ненависного батькового погляд.
– Батьку, ти не зупиниш мене… – насилу прошепотіла. – Я вагітна… Я чекаю дитину… У тебе буде внук…
Пекучим болем прошили його свідомість дончині слова. «Онук… Безбатченко… А хто винен? Я… Бідна моя кровиночка…» Схопившись за серце, Марійчин батько впав на крісло…
«Молодець, Іванку, іди, іди до мене, – примовляла Марія синочку, якого назвала в честь його батька, – твій тато був би радий бачити твої перші кроки. Але я знаю, він дивиться на тебе з небес і радіє твоїм успіхам. Молодець, синочку, виростеш таким же, як і він, мужнім, сильним і нескореним...»
Ольга Бойчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
