Цю історію розповіла мені моя подруга, і я вкотре дивуюсь, якими непередбачуваними можуть бути людські долі.
Це було 20 років тому. Закінчився перший семестр у технікумі. Я приїхала додому на зимові канікули. Привітавшись з мамою і дев'ятирічним братом, йду в кімнату до хворої бабусі, яка тепер живе у нас. Присівши на край її ліжку, набираю повітря для привітання – мама попередила, що бабуся стала погано чути.
– Як твої справи?! – кричу я їй у вухо.
– Чого репетуєш? – бабуся підводиться, щоб обійняти мене. – Тобі вже наговорили, що я оглухла і здуріла?
Полуденне зимове сонце заглядає у вікно нашого дев'ятого поверху, заливаючи білим світлом бабусину кімнату. Раніше це була спальня тата. Бабуся пильно дивиться на мене, напевно, здогадавшись про мої сумні думки. Вона завжди була уважною до онуків, розпитувала нас про садок, школу. А ми багато знаємо про неї?
– Бабусю, а розкажи про війну.
– Що розповідати... Нас у сорок третьому – мені якраз виповнилося п'ятнадцять – погнали з іншими дівчатами в Німеччину на німців працювати.
– Уявляю, як плакала твоя мама.
– Горя вистачило. Тільки брата пом'янули – потрапив під фашистський танк, – згадує бабуся. – Перед відправкою до Німеччини нас звезли в сільраду, а потім посадили в душогубку.
Бабуся не любить зачіпати цю тему. Та й зараз говорить неохоче.
– Два роки ми з сестрою працювали у німця на фермі. Всяко було, але витримати можна. А взимку сорок п'ятого нас перевели в табір праці. Там вже і батога по хребту отримувати доводилося, і живіт від роботи надривали.
– А у травні вас відпустили, коли війна скінчилася, – продовжую я за неї.
– Ми про перемогу не відразу дізналися. Німці, що нас дивилися, утекли, а союзники ще не прийшли. Ми залишилися в таборі кинуті на кілька днів. Траву з коренем їли – замість їжі і пиття. Як прийшли американці, так вибудували весь табір у ряд і ходять повз нас. А один, такий темний, що я таких чорних зроду не бачила, зупинився біля сестри. Дивиться смачно так на Шурочку і говорить щось другому, і обидва сміються. Показують їй: мовляв, вийди і пішли з нами.
– І що потім? – нетерпляче допитувався я.
– Не пам'ятаю, – обриває себе бабуся, – давно вже було.
– А потім ти вийшла за дідуся, – хитро міняю я делікатну тему.
– І народився Федечко, – очі бабусі наповнює тепле світло, яке одночасно змінюється тугою. – Раніше ж як: достаток не той, що зараз, та й часу не було біля дітей хороводи водити. Дідусь твій покійний в колгоспі з раннього ранку, а я Федю кашею погодую, пряника у ганчірку нажую, замотаю у вузол, і ссе собі, а сама на город або по господарству.
– Йому і трьох не було, коли він помер?
– Закрутилася тоді до вечора, як зазвичай. Поки повечеряли, вже ноги мити та укладатися. Перед сном дивлюся: дитина млява, пхикає. Я козячим молоком напоїла і абияк приспала. Вночі підійшла – лежить розпечений, вогнем дихає. Дала аспірину – не допомагає. Чоловік хотів йти до сусіда, щоб запрягав коней і віз нас у районку. А єдина нормальна сорочка з плямою виявилася. «Почекай, – кажу, – дитину лікарю в ганчір'я показувати. Зараз переперу, до ранку просохне і повеземо в чистенькому». Не вижив Федько – згорів до ранку. А такий був тихий, слухняний, мов ангел. Бог довго потім дітей не давав, твою мамку пізно народила. Але ця – зовсім інша. З дитинства всім незадоволена, неласкава.
У кімнату заходить мама і подає бабусі чашку з бульйоном.
– Неласкава? – тут же вона заводиться. – Коли я на випускному світанок зустрічати ходила, пам'ятаєте? А ви мене прибігли додому заганяти, як козу, лаялися і сапкою махали на очах у всього класу.
– У п'ятому класі чужий збірник пригод порвала, щоб я світло не палила допізна, – каже мені мама і знову обертається до бабусі. – А мені другого дня цю книжку повертати треба було. Як згадаю...
Вечір. Бабуся сидить біля ліжка, яку мама стелить їй на ніч. Брат у суміжній кімнаті слухає музику. Я розглядаю наші фотографії в рамках, розставлені бабусею по кімнаті. Ось на комоді знімок дворічної давності: ми всі стоїмо біля двору великого бабусиного будинку. Всі, навіть тато – ще живий тато.
– Скільки грошей іде на ліки і лікарів, – зітхає мама.
– Не вигадуй, – каже бабуся, – ти ні копійки не витратила. Мене держава лікує. Я ветеран війни.
– Ви потрібні вашій державі, як зайцю стоп-сигнал.
– Вона мені пенсію платить, на якій ти наживаєшся.
– На вас наживешся, – в очах у мами застигло непрощення. – Ви рідному зятю грошей у борг не дали, коли він вас мало не на колінах просив.
– Німеччина заплатила компенсацію мені! – бабуся здається впевненою, але вже не нападає, а виправдовується.
– А йому залишалося зовсім небагато. Якраз тих німецьких марок і вистачило б, щоб розрахуватися, – мама намагається підтягнути кути рота, що спускаються до напруженої підборіддя. – Чоловік стільки сил і коштів витратив, а до нього прийшли і все відібрали.
Я чудово пам'ятаю, що було потім. Ми з братом були в школі, коли тато загинув: не втримався, встановлюючи антену за вікном.
– Дурна я, – стомлено хитає головою бабуся, – що послухала тебе продати мою хату в селі і переїхати до вас.
Півтора року тому, після смерті тата, бабуся віддала отримані за продаж будинку гроші моєму старшому братові Олегу. Вони з дружиною хотіли дитину, але потребували житло. Отримавши бабусині гроші, кинули роботу, придбали автомобіль і зняли котедж біля моря. Коли гроші закінчилися, вони продали машину за півціни і купили старий будиночок в глухомані. Мама іноді возить їм продукти. До речі, Олег каже, що поки рано народжувати дітей, потрібно хоча б поштукатурити стіни – сильно дме з усіх щілин...
Вночі бабусі стає гірше. Вранці вона обіймає маму, яка була поруч з нею всю ніч.
– Спасибі тобі, донечко, – тихо вимовляє бабуся. – Вибачте мене, що ніяк не помру, не звільняю вас від себе.
– Та куди ж ми без вас, – втомлено шепоче моя мама та гладить бабусю по руці…
Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
