Сергій відчував себе нібито на великій каруселі, що кружляла в шаленому вихорі. Він нічого не бачив – різнокольорові плями розходилися по колу. Таємний гул пронизував вуха, скроні, нестерпно нудило…
Нарешті, чоловік прийшов до тями. Його везли вздовж коридору. Побачив віконце, світло. Неначе неприємне відчуття зникло, він відчув себе легко, більше того – бадьорим. «Де ж я? – промайнула думка в голові. – Егеж, у лікарні», – здогадався він.
Дійсно, поблизу були різноманітні лікарські причандали, поруч метушилась санітарка. Сергій між тим уже покинув своє лікарняне ліжко. Причому зробив це без жодних зусиль. Легко звівшись на ноги, попрямував до виходу. Проте молодша медсестра аж ніяк не зреагувала на появу суб’єкта. Тож Сергій не зогледівся, як пройшов крізь її тіло. Частку секунди відчував себе мов у закритому лантусі. А потім яскраве світло, довкола незнайомі люди. «Дивне сновидіння», – подумав. Невдовзі побачив дружину. Вона здалася йому надзвичайно блідою, з очей котилися рясні сльози, а руки тремтіли, стискаючи якийсь папірець. Навпроти сидів лікар зі склянкою води – давній товариш Сергія ще зі шкільної лави. Він сумно поглянув на жінку й промовив: «На жаль, Сергія не стало. Ми зробили усе можливе, щоб врятувати його».
Почувши ці слова, той сильно обурився. Він кричав щосили: «Кого не стало! Хто помер? Я живий! Ви що не бачите мене. Я ж тут, перед вами!» Але на його слова ніхто не реагував. Наляканий цим видовищем Сергій промовив до себе: «Ні, годі з мене цього фільму жахів!» Фосфоричне світло – і знову новий сюжет.
Наш герой опиняється у центрі «аркоподібного» мосту. По одну сторону – сонячні луки, мальовничі будиночки, по другу – висохлі чорні стовбури дерев, й, мов сиве волосся, трава. А ще величезний цвинтар, що справляв враження покинутого. Сергію дедалі ставало моторошніше. Якась невидима сила почала зносити його в інший бік – до кладовища із сивою травою. Він опирався, кричав: «Ні, не хочу! Я жити буду!» Тримався руками за перила мосту, а в думках промовляв молитву «Отче наш». І з кожним разом, читаючи молитву, намагався перейти на сонячний бік. Як не дивно, це діяло. Залишалося зробити всього-на-всього останній крок, коли зненацька його поглинуло яскраве світло.
Він довгий час вагався, чи розплющувати очі… Лежав у ступорі. Та коли прокинувся, побачив поряд дружину Вероніку. Полегшало, він у реанімаційній. Значить найстрашніше позаду.
Після того випадку Сергій часто став ходити до храму на богослужіння. Згадує минуле з острахом, проте дякує Господу за помилування.
Його клінічна смерть тривала лише п’ять хвилин. Але цей крихітний відрізок часу для нього тривав цілу вічність.
Живіть, цінуйте кожну хвилину свого життя, бережіть близьких та рідних вам людей. Бо життя – це найцінніший скарб, який кожен з нас отримав у винагороду від Бога.
Володимир Єремеєв
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
