Лізу шкодували усі односельці, правда, тільки на словах. 15-літня дівчина була просто таки заручницею у своїх батьків-п’яничок. Тиха і залякана, постійно страждала від їхніх нападів агресії, переносила незаслужені знущання, терпіла постійну пиятику, зачинившись у кімнаті і тремтячи від страху, боячись, аби хтось із знахабнілих гостей не чіплявся до неї, як це траплялося уже неодноразово.
Їхнє село було досить віддаленим, сусідні хати знаходилися далеко, а земельні ділянки поруч стояли пусткою. Лізі не було куди тікати, коли батько або мати починали свій черговий п’яний бешкет. Дівчина була настільки розтоптана морально, що й не намагалася себе якось захистити чи шукати підтримки в інших людей. При цьому вродою вона видалася напрочуд гарною, старанно вчилася у школі, а вдома займалася господарством, доглядала курей та свиней. П’яну лють її батько часом демонстрував кулаками, бив матір, та й донці не раз перепадало ні за що. Так і животіла, чекала повноліття і мріяла, як утече з ненависної хати і від батьків-тиранів.
Якось на сусідній із їхньою господою території почався чималий рух. Приїхала бригада будівельників, техніка, почали очищати територію. Розгорнулося масштабне будівництво, і за кілька місяців був готовий фундамент великого будинку, зводилися його стіни. Ліза підслухала, як дорослі розказували, що ділянку придбав крутий бізнесмен і будує для себе справжній маєток. Дивувалися, чому вибрав таке віддалене місце.
Одного разу дівчина побачила, як на будівництво під’їхало авто, із якого вийшов чоловік. До нього відразу підбіг прораб, почав щось пояснювати, показувати. Приїжджий уважно слухав, далі пішов оглядати будівництво, давати свої зауваження. Було видно, що це власник. Чоловік, який виглядав років на 35, тримався впевнено і спокійно. Кинув погляд на сусідній двір і побачив Лізу. На мить зачепився на ній оцінюючим поглядом, аж дівчина відвела погляд і знітилася. Статний, гарно вдягнений мужчина на дорогому авто здавався їй прибульцем із іншої реальності.
Скоро навколо маєтку виріс міцний паркан. Ліза засмутилася, що більше не зможе бачити, що ж там відбувається, але коли одного разу прогулювалася вздовж паркану, побачила ледь помітну щілину, через яку відкривався непоганий вид на сусідню територію. З того часу підглядування у шпарину стало її щоденним ритуалом. У вільний час вона спостерігала, як ведуться роботи, як росте будинок, як приїжджає час від часу той самий загадковий чоловік.
Розкішний будинок виріс у рекордний термін. Туди почали звозити меблі, спеціалісти оформляли навколишню територію. Через деякий час там з’явилася і величезна вівчарка, яка додала Лізі клопотів, бо часом із гавкотом неслася на неї і треба було швидше тікати. Вона навчилася тихенько підкрадатися до своєї шпаринки, засідала у кущах і навіть не ворушилася.
Одного разу стався казус: власник будинку спускався сходами, аж раптом зупинився, різко розвернувся і подивився прямо у щілину, біля якої сиділа Ліза. Дівчина перелякано відхилилася, а тому і не могла побачити, як чоловік посміхнувся сам до себе і рушив далі.
Якось до Лізиних батьків знову приплелися так звані гості із купою горілки і майже без закуски. Дівчину відправили варити картоплю, а самі влаштували чергову гулянку. Ліза швиденько накрила стіл, приготувала їжу і кинулася до своєї кімнати, щоб зачинитися із книгою і пересидіти небезпечні години. Вона вже лягла спати і навіть засинала, звикши до вечірнього гамору. Як раптом у двері почав гатити батько із п’яними криками: «Відчиняй! Іди щось гостям станцюєш або віршика розкажеш! Ми хочемо розваг!» Ліза схопилася, закуталася у ковдру і почала чекати, коли батько відчепиться, але той був «в ударі» і не вгавав. «Відчиняй, стерво, а то двері виб’ю!» — волав він, перемішуючи слова з нецензурною лайкою. Слабенькі двері таки піддалися і відлетіли під напором батькових кулаків. Ліза верескнула і кинулася до вікна. Батько схопив її за лікоть і поволік її, одягнену лише в нічну сорочку до гостей. Там зібралося із десяток п’яничок, серед яких і її мати, п'яна, як і всі, дурнувато посміхалася. Батько штовхнув дівчину в центр кімнати, увімкнув старий магнітофон. «Танцюй давай!» — крикнув до неї, а всі почали плескати в долоні. Ліза стояла серед них і тремтіла. На очах з’явилися сльози. Відчувала, що ці тортури можуть скінчитися побоями. У якийсь момент чкурнула до дверей, щоб вибігти на вулицю. Але батько її наздогнав, випхав на двір і штовхонув на землю. «Що, вирішила не слухатися мене? А я тебе зараз і провчу!» — закричав він і почав її гамселити. Дівчина верещала, закриваючи лице руками, благала: «Тату, не треба». Той не вгавав. І раптом, коли він заніс руку для чергового удару, хтось схопив його і з силою відшпурнув на землю. Той відлетів, аж ноги задер. Перелякана і брудна Ліза підвела очі і побачила його… того самого багатія-сусіда, за життям якого так любила спостерігати.
— Ти ціла? — спитав він, нагнувшись над нею.
Аж тут Лізин батько знову підвівся, хитаючись, на ноги і кинувся на несподіваного гостя. Той безжально схватив п’яного за сорочку і легко підняв над землею. Потім щосили знову кинув вниз. Батько впав незграбною купою.
— Ще раз піднімешся, я тебе… вб’ю, — сказав до батька і подивився так, що горе-п’яничка позадкував. На якусь хвилину чоловік зупинився, оглянувся по сторонах, а потім підхопив Лізу на руки і поніс її до свого будинку.
Багата, красива і самотня Ліза не могла забути свого Стаса
Вранці в день її народження Стас увійшов до її кімнати із кількома пакунками і великим плюшевим ведмедем.
– Вітаю, дівчинко, – сказав сміючись. – Не знав, що саме із цих подарунків тобі вибрати, тож купив усі. Будь щаслива, Лізочка, а я усе для того зроблю. І готуйся, увечері тебе чекає гучна вечірка в моєму ресторані. Сподіваюся, ти подаруєш мені танець.
Ліза розгортала подарунки і стрибала від щастя. Там були і коштовні прикраси, і елітні парфуми, і вишуканий одяг. Ліза зрозуміла, що саме цю сукню вона має сьогодні одягнути. Вона обійняла свого ведмедя і засміялася від надміру щасливих емоцій.
Увечері Стас прислав автівку за нею. Ліза швиденько заскочила в машину і з нетерпінням чекала, коли ж приїде на місце свята. Авто зупинилося біля відомого ресторану. Ліза навіть не знала, що він належить Стасу. Всередині було повно народу. Ліза почала шукати в натовпі його. Стас був далеко, в оточенні багатьох людей. Він помахав їй рукою, кличучи до себе. Повільно Ліза почала пробиратися до нього. І раптом її погляд чомусь впав на чоловіка, який теж йшов у напрямку Стаса. Ліза обережно оминала людей і все поглядала то на чоловіка, то на Стаса. А Стас стояв і усміхався їй. Тільки той чоловік усе не давав їй спокою, Ліза відчула, що він замислив щось зле. І раптом вона похолола: чоловік різко дістав із кишені пістолет і направив його на Стаса. «Стас, обережно!» – скрикнула Ліза. Але вистріл пролунав. У натовпі почалася паніка. Ліза, не тямлячи себе від жаху, рвонула до Стаса. Він упав на землю, тримаючись за груди, а під його руками розтікалася кров. «Стас! Стас, тільки не вмирай!» – Ліза, голосячи і тремтячи усім тілом, кинулася до нього, розридалася. Він нічого не казав, не стогнав, просто уважно дивився на свою дівчинку, прямо в її очі. Через мить Стаса підхопили якісь чоловіки, Лізу відтягнули від нього, хоча вона і пручалася з усіх сил. Кремезний чоловік схопив її на руки і потягнув в автівку. «Я хочу до нього, відпустіть мене!» – кричала Ліза. Її відвезли до будинку Стаса і передали Катерині. Два дні Ліза жила, як у кошмарі, постійно плакала, не знала, де Стас і чи живий він. Через три дні до неї прийшов якийсь чоловік. Посадив її навпроти себе.
– Лізо, Стас помер, – сказав як присуд, а Лізі здалося, що в цей момент вона вмирає теж. – Але він подбав про тебе. Цей будинок і усе, що в ньому, а також і кілька підприємств, котрі належали Стасу, він лишив у спадок тобі. Я його близький і довірений друг, тож поки ти не виростеш і не захочеш сама узяти на себе справи, я буду займатися ними. Ти не матимеш потреби ні в чому.
Ліза дивилася на нього і ніби не чула, що говорить чоловік. В її вухах дзвеніли ці жахливі слова: «Стас помер. Її рідненького Стаса уже немає. А що ж тоді лишається в Лізи? Порожнеча».
Життя стало розкішним, а Ліза почувалася нещасною
Із часу, коли Стаса не стало, минуло чотири роки. Життя Лізи кардинально змінилося. Хоча після звістки про смерть чоловіка, у якого до безтями закохалася, Ліза відходила дуже довго і дуже важко. Щовечора в її очах стояла та картина: закривавлений Стас і його очі. А в тих очах ні страху, ні відчаю, просто дивиться на неї пильно, заглядає у саму душу. Той його погляд переслідував Лізу і не давав спокою. Свідомість відмовлялася вірити, що його уже немає. Ліза бродила по великому будинку і все чекала, що ось зараз відчиняться двері і з’явиться він. Те, що будинок тепер належить їй, а Катерина тепер її прислуга, ніскільки Лізу не тішило. Чоловік, який відрекомендувався другом Стаса, звався Віктором. Він розповів Лізі, що тепер у неї є власний салон краси, ресторан, солідне автотранспортне підприємство і чималий рахунок в банку. Він привіз їй велику суму грошей і сказав, що вона може ні в чому собі не відмовляти. Запитав, у чому дівчина має потребу. Ліза так і хотіла викрикнути: «Мені потрібен Стас!» Але стрималася, попрохала про зовсім інше: знайти спосіб, щоб її батьки переїхали подалі від неї. Вона не хотіла бачити нікого, а тим більше цих двох, які після смерті Стаса почали підлизуватися до Лізи, шукали спосіб втертися в довіру. Віктор за кругленьку суму перепродав будинок Лізиних батьків, купив їм значно кращий дім в іншій області, сказав, щоб забули про Лізу і більше не мали до неї діла. Батьки переїхали, Ліза лишилася сама, та вона і не прагнула нікого бачити.
Віктор справно вів усі її справи, змушував вислуховувати звіти про стан справ на її підприємствах. Якось Ліза не витримала і спитала в нього, хто і за що вбив Стаса. «Давній конкурент, – сказав Віктор. – Стас перейшов йому дорогу в бізнесових питаннях, от і вирішив помститися. У Стаса було багато ворогів, Лізо, краще тобі в усе це не вникати».
Однак час минав, і треба було жити далі. Ліза перетворилася у справжню красуню, та ще й із чималим приданим. Закінчивши школу практично на «відмінно», вступила до університету на спеціальність «Міжнародні відносини». Віктор придбав їй затишну квартирку поблизу університету, і Лізі не було потреби повертатися у віддалений будинок. А проте їй так хотілося туди, де все нагадувало про нього. У стінах університету вона швидко стала центром уваги багатьох хлопців та предметом заздрощів дівчат. Залицяльникам не було відбою, а Лізі було байдуже до всіх. На фоні її героя усі хлопці видавалися примітивними. Наближався 20-й день її народження. Одногрупники чекали свята, а Ліза хотіла одного: зачинитися в будинку, в якому вона була щаслива, коли там жив Стас, і віддатися спогадам про нього.
Шокована побаченим, Ліза ледь не втратила свідомість…
Одногрупники Лізи відверто чекали, що дівчина влаштує вечірку на честь свого двадцятиліття. А їй хотілося лише одного: поїхати в будинок Стаса, зачинитися там і виплакатися. Чотири роки, як його не стало, а вона усе не могла забути тих очей, тієї спокійної впевненості і його ласки.
Їй і самій не вірилося, що оте перше кохання до свого рятівника виявиться таким сильним. А проте жоден із чисельних залицяльників не міг змити з її серця його образу. От і новий кандидат на посаду коханого Артем: і гарний, і фінансово забезпечений, і молодий, а не може Ліза відчути тієї глибини почуттів, які викликав у неї Стас. За Артемом дівчата бігали, шукали зустрічей, а хлопця зачіпала саме Ліза і її, як він вважав, показна байдужість. Йому хотілося завоювати цю неприступну фортецю, дарма, що друзі казали: забудь, у цієї дівчини не все в порядку із головою, бо ж у двадцять років не мала жодних стосунків із хлопцями. На її двадцятиліття Артем задумав влаштувати Лізі сюрприз: замовив ресторан і підготував усе для пишної вечірки. Він націлився на те, що зможе таки завоювати її симпатію, і хто знає, можливо, ніч після свята стане їхньою першою ніччю кохання.
Дізнавшись, що Артем готує сюрприз, Ліза силувано посміхнулася і вирішила погодитися на його пропозицію, бо ж усе одно святкувати доведеться.
Коли Артем привів її увечері до ресторану, серце Лізи стрепенулося – дуже вже нагадувала ця картина подію чотирирічної давності – як тоді танцювали і веселилися гості, серед яких її одногрупники, знайомі, друзі, а також і зовсім невідомі їй люди. І так само в залі серед гостей її кликав до себе чоловік. Щоправда, цього разу це був не Стас… У її спогадах миттю ожила та картина, коли Стас сміявся і кликав її до себе, а потім вистріл, кров, його очі… Від раптового занурення в минуле на очі Лізи набігли сльози. Вона відчула, що задихається і прожогом метнулася на двір. Артем кинувся за нею.
– Що сталося, Лізо?
– Нічого, Артеме, важко пояснити, не зважай, зараз усе минеться. Дякую за вечірку.
– Ти і не встигла її оцінити. А проте я радий, що ми з тобою тут удвох. Лізо, я маю сказати… ти стала мені не байдужа. Ліза, я чув різне про тебе, ти дуже загадкова і приваблива, я хочу бути з тобою, упевнений, що зможу викликати у тебе взаємні почуття.
– Артеме, вибач, але буду чесною, це неможливо, я не зможу бути із тобою.
Відмова дівчини роздратувала Артема – невже усі старання даремні?
– І яким же має бути чоловік, щоб він тобі сподобався, – сказав із викликом. – А може, тобі взагалі не подобаються чоловіки? Ти хоч цілувалася коли-небудь? Давай хоч спробуєш.
Знахабнілий Артем схопив Лізу за руку.
– Артеме, не треба, відпусти мене, – почала просити Ліза. – Але хлопець, не звиклий до відмов, почав хапати її і тягнути до себе. Ліза щосили пручалася, її захопили злість і образа на того, хто здавався їй другом. Артем не зупинявся і намагався поцілувати її, Ліза відверталася, хотіла вирватися, але відчувала, що сили нерівні, із відразою відчувала, що ось-ось він торкнеться її губ. І раптом почула голос, від якого її ніби вдарило блискавкою.
– Відпусти її швидко, – за голосом послідував удар, і Артем повалився на землю. Ліза повернулася і шокована побаченим ледь не втратила свідомість. Це був він, її Стас.
У Лізи підкосилися ноги, вона відчула, що падає, але Стас підхопив її на руки і поніс до автівки. Ніс на руках, як тоді, коли врятував її, беззахисну дівчинку, від побоїв батька.
– Ти живий, живий… – повторювала вона, не вірячи своїм очам. – Але чому ти залишив мене?! – Від цієї думки сльози полилися із її очей. Вона впала йому на груди і розридалася. Стас тихо притис її до себе, гладив по волоссю, чекав, поки заспокоїться. Коли ридання перейшли у стримувані схлипування, почав розповідати.
– Лізо, я довго був на межі життя і смерті. Друзі таємно переправили мене на лікування за кордон. Далі, коли одужав, був змушений зникнути, аби відвести небезпеку насамперед від тебе. Потрібно було, щоб всі думали, ніби я помер, аби розквитатися із ворогами. А потім, Лізо, я вирішив, що не з’являтимусь у твоєму житті, бо ти молода красива дівчина, я хотів, щоб ти знайшла достойного чоловіка і була із ним щаслива.
Ліза підвела на нього заплакані очі.
– Стас, із дня, як ти врятував мене, я хотіла тільки одного: бути із тобою. Коли у тебе стріляли, я подумала, що втратила тебе, але забути тебе не змогла. Я не можу повірити, що це ти тут, поруч зі мною, але ти завжди був зі мною. Стас, у мене не було жодних стосунків із чоловіками, і я відчувала, що мені вони і не треба, бо мені завжди був потрібен тільки ти.
– Якби я знав про це, моя маленька… Вибач, що змусив тебе страждати. Більше я тебе не покину.
Ліза дивилася на нього і не розуміла: сон це чи реальність. Але відчула, як Стас торкнувся її обличчя і від цього дотику її пронизало, мов електричним током. Він торкнувся її губ, заглянув в очі, як колись, глибоко і ніжно, і… поцілував. Від цього першого в житті поцілунку із коханим і єдиним чоловіком Ліза відчула, що розчиняється у хвилях щастя. Він поруч, такий рідний і жаданий, а більше їй нічого і не треба.
Ольга Бойчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
