Я не вірила, що можна повернути старі стосунки. Думала, це щось з галузі фантастики. Однак життя принесло сюрприз, змусивши увійти в одну річку двічі…
…Сьогодні мене несподівано потягнуло перевірити стару електронну пошту. Як з'ясувалося, не дарма. «Привіт, Катюша! – писав мені однокласник Вовка. – Як поживаєш? Судячи з фотографії на сайті, чудово. Про себе писати особливо нічого – служу в чині підполковника, дружина, двоє дітей... Дізнався тут одну новину і вирішив тобі повідомити. Я пам'ятаю, який у вас у десятому класі був роман з Юркою. Ви прямо світилися... Чесно тобі скажу: минуло п'ятнадцять років зі школи, а я з того часу більше ні в кого таких щасливих очей не бачив. А коли ви раптом розійшлися, всі тільки ахнули. Звичайно, це не моя справа, але я вирішив тобі повідомити: Юрка розлучився півтора року тому. Може, тобі це буде цікаво».
Юрка розлучився... Моє серце калатало, як скажене. Так і було: ми світилися від щастя. Цілих три роки, з десятого класу, коли він до нас прийшов, перший курс інституту включно. Навіть батьки заплющили очі на нашу «аморальну» поведінку, очікуючи швидкого весілля. Але весілля не відбулося. Раптом звідки не візьмись з'явилася ця дивна дівчина з ім'ям Емілія. Юрка тут же став іншим: чужим, колючим, нервовим. Видно було, що його щось гризе. Мучився він, правда, недовго: з того моменту, коли я вперше почула про Емілію, до того дня, коли він сказав, що більше не може мене обманювати, пройшов всього місяць. Ми розлучилися. А незабаром добрі люди розповіли, що Юрка одружився і поїхав у невідомому напрямку, обірвавши всі контакти…
Тремтячими пальцями я набрала Вовці відповідь. Все стандартно: «Живу, працюю, дочка...», а в кінці: «Володя, а чи немає у тебе адреси Юрка? Просто так, щоб було...» Я виводила ці рядки, не вірячи власним очам. Ніби хтось змусив мене стукати пальцями по клавіатурі. Боже, навіщо мені його адреса?! Хоча, звичайно, все ж краще, ніж телефон: «Юрка, привіт! Я чула, що ти розлучився, може, зустрінемося, повечеряємо?..» Яке яскраве невміння прощатися назавжди!
Після Юрки у мене було двоє чоловіків. Вони щиро намагалися пробитися до мене через Юрка. Один з них залишив по собі чудову пам'ять у вигляді дочки, яка зараз сперечається з моєю мамою на кухні про те, з чого роблять майонез. Правда, дізнавшись про мою вагітність, татко швидко розчинився в туманній далечині. Мама тоді страшенно переживала: «Як ти виховаєш дитину одна?» Але я не сумнівалася в тому, що треба народжувати.
– Катю, що з тобою? – обурений мамин голос пролунав прямо над вухом. – Я тебе вшосте питаю: ти вечеряти будеш?
– Звичайно, буду, мамо моя дорога! – я закрутила її по кімнаті.
Мама підозріло підняла одну брову, подивившись на комп'ютер:
– У тебе явно хороші новини. Навіть дуже хороші... Розкажеш?
Я повільно похитала головою. Раптом мама змінилася в обличчі.
– Невже... Юра? Катя, я по твоєму обличчю бачу, що Юра! – мама розхвилювалася не на жарт. – Донька, не повторюй моїх помилок, благаю! Я теж намагалася повернути твого батька. Дзвонила йому, бігала за ним. Нічого це не дало, крім того, що він мене зненавидів. Жінка повинна бути гордою! І думати про Юрку не смій, чуєш?!
«Жінка повинна бути гордою... бути гордою... гордою...» Скрипучі дворові гойдалки в Юриному дворі розгойдувалися в такт цій фразі. Коли ж він вийде, цікаво? І що я буду робити? Ось, припустимо, він йде. Напевно, прямує до машини. Не може бути, щоб у нього не було автомобіля, – він про неї зі школи мріяв. Шукає ключі в кишенях... А я підходжу до нього ззаду, закриваю очі руками, мовляв, вгадай, хто.
Поки я уявляла цю сцену, двері під'їзду відчинились, і вийшов Юрка – саме так, як я собі уявляла. Підійшов до машини вишневого кольору, засунув руку в одну кишеню, інший... Моє тіло раптом саме піднялося з гойдалок і пішло йому назустріч. Я абсолютно не уявляла, що говорити, а він усе шукав ключі. Але ось побачив мене... Завмер.
– Привіт, – промовила хрипким голосом. – Я ось... повз проходила...
– Привіт, – він не відривав від мене очей, – я так і зрозумів.
Настала безглузда пауза. Напевно, треба було щось розповісти про себе, запитати про його справи, але ми обиоє важко і болісно мовчали, продовжуючи дивитися один одному в очі.
– Ти не змінилася, – тихо промовив він. – Може, тебе підвезти?
«Так, так, куди завгодно!» – мало не крикнула я, але стрималася:
– Якщо тобі зручно...
Різкий удар по гальмах налякав мене, змусивши поглянути на Юрку, який опустив голову на кермо.
– Я всі ці роки знав про тебе все. З ким ти живеш, де працюєш, де навчається твоя донька. Міг в будь-який день сісти в машину і під'їхати до твого дому. І знаєш, часто так і робив. Я бачив, як ви з донькою йдете з зупинки додому. Катька, адже ти мене сьогодні чекала, правда? Значить, ти пробачила? Значить, ти вільна? Це взагалі що-небудь означає?
Напевно, горда жінка промовчала б або змусила себе байдуже дивитися у вікно, але я не змогла. З мене раптом ринув потік слів. Я говорила і говорила, захлинаючись сльозами. Що – не пам'ятаю! Пам'ятаю тільки, що, коли його обличчя притулилася до мене, я не могла зрозуміти, від чиїх сліз воно мокре – від моїх або його... Я взагалі погано пам'ятаю той день, тому що він був абсолютно нереальний. Я пам'ятаю, як ми спочатку кудись їхали, потім йшли, далі він завалив мене оберемками квітів, після чого ми забрали мою доньку зі школи і рушили в парк. Донька реготала, злітаючи на атракціонах під саме небо, а ми стояли внизу, міцно тримаючи один одного за руки. І поки ми так стояли, у мене майнула думка: не знаю, чи будемо ми знову коли-небудь так світитися від щастя, але нехай все йде як йде. Навіть якщо нас чекає недовге спільне майбутнє, воно все-таки буде.
– Нехай річка несе мене, куди хоче, – голосно сказала я вголос. І пояснила: «Це з «Їжачка в тумані». Улюблений мультфільм доньки».
– Нехай, – погодився він, стиснувши мої пальці. – Тільки нехай ця річка несе нас. Тоді вже зовсім не важливо, насправді куди вона несе…
Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
