Сталася ця історія з Олесею в 1994 році. Ось вже стільки років минуло, але дівчина все пам'ятає.
У ті роки їздила вона іноді на вихідні та на свята з другом Володею до його бабусі. Того літа теж вирушили, саме в п'ятницю, 6 липня. Вирішили відсвяткувати ніч на Івана Купала у бабусі. Приїхали вони досить пізно. Бабуся з радістю зустріла гостей, прийняла гостинці і пішла накривати на стіл. А внука з подругою відправила по селу прогулятися.
Олеся з Володею побродили з півгодини навколо невеликого озерця, дівчина ще звернула увагу, що тоді був повний місяць. Коли повернулися, вечеря була готова. З роботи прийшов Володин дядько, сорокарічний Вася і теж сів за стіл. Бабуся поставила пляшку «до свята» і маленькі 20-грамові чарочки. Пили «по крапельці», закушували, розмовляли, а ніч за вікнами веранди, на якій сиділи, стрімко густішала.
Тут Олеся помітила, що після третьої чарки другові стало зовсім погано. Очі округлилися, мова стала невиразною, і, схоже, він збирався впасти і заснути. Ну що це таке? Для майже 30-річного міцного чоловіка 50-60 грам – це нічого, а тут таке! Дівчина піднялася з-за столу, витягла Вовку і сказала, що підуть трохи прогуляються. Думала, на повітрі йому легше стане.
Хлопець з дівчиною пішли шляхом вздовж хліва зі свинями, далі був туалет. Олеся вирішили на хвилинку заскочити туди і, притуливши Вовку до огорожі, сказала, щоб він трохи постояв сам. Зайшла, не закриваючи двері, і майже одразу вийшла. Але Володі біля паркану не було.
Стежка, якою вони йшли, вела від будинку до самого кінця городів і закінчувалася біля ставка, уздовж якого росли величезні верби. Вийшовши з саду можна було відразу помітити того, хто йшов до водойми. Та й повз туалету не можна було пройти непоміченим. Дівчина ж нікого не бачила, і коли вибігла з саду – теж нікого не розгледіла. Отож, якби її друг навіть пройшов непомітно, він все одно не встиг би втекти за вербами.
Олеся повернула назад і побігла до будинку, дорогою заглядаючи в пташник і хлів. Нікого. Біля будинку стояла бабуся. Дізнавшись, що зник її онук, вона захвилювалася, і жінки вдвох знову кинулися по стежці до озера. Коли вони вже перетнули половину поля, їм назустріч з верб вийшов Вовка.
Його голова була низько опущена, і він йшов похитуючись. «Пішли до ставка. Там добре, тепло», – промовив він і смикнув Олесю за руку. «З глузду з'їхав! Додому, тільки додому!» – наполягала дівчина, і разом з бабусею вони узяли Володю під руки з двох сторін і повели додому. Дорогою він кілька разів зупинявся і починав кликати, пильно вглядаючись на ставок.
Однак жінки все-таки довели його до будинку, прибрали зі столу і сіли в кімнаті. Бабуся невдовзі пішла спати, в кімнаті залишилися тільки Олеся, Вовка і Вася. Дівчина з дядьком розговорилися про міське життя, розповідав їй, «як корову доїв». Раптом Олеся помітила, що обличчя Вовки, який сидів на дивані за Василевою спиною, різко змінилося, з'явилася якась диявольська посмішка, і він став повільно душити дядька.
Вася сприйняв це за жарт, і, сміючись, здавив його руки: «Не треба. Заспокойся». У кімнаті продовжилась розмова, але Вовка ще кілька разів намагався задушити дядька, і дівчина бачила, що він не жартує. Під кінець це зрозумів і Вася. Він сильно струснув племінника, і той, немов зомбі, сонно відповз у кут дивана.
Олесі треба було спати з Володею в одній кімнаті, і вона, дивлячись на нього, боялася. Вибравши момент, коли її друг повернувся до неї спиною, дівчина зняла зі своєї шиї хрестик і вирішила надягнути йому. Вовка одразу сіпнувся і повернувся до Олесі зі спотвореним від ненависті обличчям: «Прибери! Пече!» Він не бачив, що саме дівчина йому намагалася повісити, але ненависть і злість були справжніми.
Вася пообіцяв, що двері в його кімнату будуть відчинені всю ніч, і теж пішов. Вовка повернувся набік і, схоже, заснув. Олеся сиділа в кріслі біля вікна й читала при світлі каганця. Тут з боку дивана донеслося: «Ляж поруч». Вона лягла і випадково знову зачепила хлопця хрестиком. Він сіпнувся: «Що у тебе таке, що пече мене?» Полежавши трохи, дівчина знову сіла в крісло і до самого світанку просиділа без сну.
Зі сторони ставу долинав тихий спів і щось, схоже на передзвін дзвіночків. О четвертій ранку Вовка прокинувся, повернувся до Олесі. Це вже був колишній мій друг. «Не бійся, лягай. Все вже пройшло». – «А що було?» – злякано запитала дівчина, залазячи під ковдру. – «Не знаю. Пам'ятаю, як ми вечеряли. Мені стало погано, і ми пішли з тобою на вулицю. Ти забігла в туалет і... все. Далі нічого не пам'ятаю. Прокинувся на березі ставка. Було так тепло, приємно, чулася якась музика, і мені захотілося зайти у воду. Раптом я зрозумів, що це – нечисть. Став читати «Отче наш» – не допомогло, прочитав Боже недільний» – трохи відпустило, я піднявся і вибіг з верб. Тут ви з бабусею мене і зустріли. Решту я забув. А тут прокинувся – і знову все, як раніше».
А вранці бабуся розповіла гостям, що це була не просто ніч на Івана Купала, але ще й Русалчина. Тільки тоді нібито русалки виходять з водойм і заманюють людей до себе. Пізніше вони дізналися, що цієї ночі в селі потонуло двоє людей. Всю вину переклали на те, «що вони перепили»…
Ірина Белоцька
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
