На землю повільно опускалися сутінки. Добігав кінця останній робочий день тижня. Повільно згасало світло у вікнах багатоповерхівки. Лише у кабінеті Андрія Петровича досі панує робоча атмосфера. Повільно збираючи документи, чоловік вкотре впіймав себе на думці, що не хоче повертатись додому. І, здається, дружина кохає його, а на серці чомусь пусто і холодно. Мабуть, тому, що й ніколи не любив Галину. Лише 10-річна донечка була його єдиною втіхою та розрадою...
— Оксаночко, що це ви так пізно ще працюєте? П’ятниця як-не-як, — гукнув чоловік до секретарки.
— Вирішила зробити генеральне прибирання. Тому й так затрималася. А вам давно додому пора. Галина Іванівна вже, мабуть, хвилюється. Ой, золота вона у вас, — зітхнула Оксана. — То, звичайно, не моє діло, але щось ви останнім часом так довго затримуєтеся… Всіх грошей і так не заробите, а сім’я від того як-не-як страждає. Так ніби зовсім не любите Галинку.
— Не люблю, — вирвалося зненацька у Андрія, — і ніколи не любив…
Оксана знала про важку долю свого шефа, тому не розпитувала, аби не тривожити все ще живу рану.
Змалку красень Андрій завжди був оточений жіночою увагою. А він завжди був серйозним і ніколи не мав тривалих стосунків. Навіть насміхався з друзів, коли говорили про любов, йому завжди це здавалося якоюсь вигадкою. Аж доки не зустрів її, Надю — своє перше і єдине кохання. Чорне, як вороняче крило, волосся, рівненькі брови і великі карі очі, які, здається, проникали в саму душу. Побачивши її на автобусній станції, хлопець зашарівся і не знав, як познайомитися з красунею. Та все ж наважився і підійшов. Розговорилися. Виявилося, що дівчина працює журналістом і приїхала у столицю по роботі.
Кожного дня вони зустрічалися. Спочатку робота, а потім незабутні вечори та романтичні прогулянки. Три тижні минули, як один день, і Андрієві не хотілося відпускати Надію. Та все ж дівчина поїхала. А потім були години телефонних розмов. Вони могли розмовляти про все на світі. Надія полонила серце хлопця і він зрозумів, що закохався по вуха. Та й дівчина не приховувала своїх почуттів. Через деякий час молода пара побралася і в них народилася донечка. Щастю молодят не було меж. Андрій займався бізнесом, створив власну фірму, Надія виховувала доньку і паралельно писала у місцеву газету.
Залишився сам з дитиною на руках
Даринці виповнився рік, коли Надія дізналася про те, що важко хвора. Вона не знала, що робити, як повідомити новину чоловіку. Серце розривалося, а розум не міг повірити. — Як вони будуть без мене, — постійно запитувала себе жінка.
Тієї розмови Андрій не забуде ніколи. Його Надя була по-особливому гарна, але в очах затаївся якийсь невимовний біль. «Що сталося?» — схвильовано запитав чоловік.
— Ти знаєш… У мене виявили лейкемію… Шансів на одужання практично немає, — слова жінки немов навпіл розрізали серце. «Такого не може бути! — в істериці кричав Андрій. Але вмить опанував себе, зрозумів, що тепер має бути сильним. — Усе буде добре. Я з тобою!»
А потім була операція. Але її стан не поліпшувався. Андрій не міг нічого вдіяти, і це було найстрашніше! Надія померла…
Чоловік був у відчаї, залишившись зі своєю бідою і маленькою дитиною на руках. Йому нічого не хотілось, лише очі маленької Настуні, які нагадували дружину, змушували жити.
Минав час. Андрій розумів, що донечці потрібна мама. Так чоловік познайомився з Галиною, яка вже кілька років піклується про них. Він знає, що жінка щиро його кохає, та перед очима — чорне, як вороняче крило, волосся, рівненькі брови і великі карі очі, які, здається, проникають в саму душу. Надія — його перше та єдине кохання…
Ірина Поліщук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
