Поради

Я чекаю тебе, мамо...

Я чекаю тебе, мамо...

Андрійко прокинувся від свого власного крику. Такі сни він бачив практично щоночі. Хлопчик засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію жінки. Цю фотографію він знайшов кілька місяців тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Андрійко довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув...

Вранці завідуюча дитячим будинком, як зазвичай, обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля ліжечка Андрійка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Тетяна Леонідівна запитала хлопчика:

— Андрійку, звідки у тебе ця фотографія?

— Знайшов на вулиці.

— А хто це?

— Моя мама, — посміхнувся малюк.

Чоловік покинув,

бо не змогла народити

Завідуюча одразу впізнала цю жінку. Вперше вона прийшла в дитячий будинок минулого року. Напевно тоді і втратила тут свою фотографію. З тих пір жінка часто оббивала пороги різних установ, аби домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї був один суттєвий недолік: вона незаміжня. Чоловік покинув жінку після десяти років подружнього життя, бо так і не змогла народити йому сина.

— Ну що ж, — промовила Тетяна Леонідівна, — якщо вона твоя мама, то це повністю міняє справу.

Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

— Можна до Вас, Тетяно Леонідівно? — у дверях з'явилася та сама дівчина з фотографії.

— Так, заходьте, Наталочко.

Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідуючою товстелезну папку з документами.

— Ось, — сказала вона. — Я все зібрала.

— Добре, Наталочко. Ти ж усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина — це не на дві години пограти, це на все життя.

— Я все усвідомлюю, — видихнула Наталя. — Просто не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.

— Добре, — погодилася завідуюча. — Коли ти хочеш подивитися дітей?

— Я не буду на них дивитися, я візьму будь-яку дитину, яку запропонуєте, — сказала Наталка, дивлячись завідуючій прямо в очі.

Тетяна Леонідівна здивовано підняла брови.

— Розумієте, схвильовано почала пояснювати дівчина. — Адже справжні батьки не вибирають собі дитину... Вони не знають заздалегідь, якою вона народиться... красивою чи негарною, здоровою чи хворою... Вони люблять її такою, як вона є. Я теж хочу бути справжньою мамою.

— Вперше зустрічаю таку людину, — посміхнулася Тетяна Леонідівна. — Втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Хлопчика звуть Андрійко, йому 4 роки, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку.

Завідуюча пішла і через кілька хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

— Андрійку, — сказала Тетяна Леонідівна, — познайомся це...

— Мама! — закричав хлопчик. Він кинувся до Наталки: — Мамочко моя!

Жінка гладила його по крихітній спинці і шепотіла:

— Синку, синочку... я з тобою.

Андрійко був надзвичайно щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі. Одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали заплакані очі.

Ірина Поліщук

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему