Поради

Сумую за тобою, мій коханий нездара…

Сумую за тобою, мій коханий нездара…

«Я тебе ненавиджу! Йди і більше ніколи не повертайся!» — кричала Ліза своєму благовірному. А він, розгублений і зіщулений, швиденько збирав свої речі у стареньку валізку. Будь-як запхавши одяг, попрямував до виходу. А коли за ним зачинилися двері, Ліза жбурнула навздогін порцелянову вазу, його подарунок, котра розбилася на дрібні скалки, як і їхнє сумісне життя.

Ліза завжди була дуже примхливою і принциповою дівчиною. Просто робила те, що їй подобалося, не зважаючи на думку інших. Звикла, що хлопці в’ються біля неї чередою і залюбки використовувала їх у власних інтересах. Але життя така дивна річ — на кожен міцний горішок обов’язково знаходиться ще міцніший. От і в житті Лізи з’явився хлопець, який не те, що не бігав за нею, навпаки, зміг викликати у неї шалені почуття, а потім зневажливо потоптатися по них. Покинув бідну Лізу із розбитим серцем і небажаною вагітністю. Від пережитих потрясінь їй не хотілося жити, все стало байдужим та нецікавим. Лікарі і мама заборонили робити аборт, перед Лізою майоріла перспектива у юні роки лишитися матір’ю-одиначкою. Коли про її вагітність дізналися знайомі, Ліза зусібіч почала наштовхуватися на зневажливі і іронічні погляди колишніх подруг і залицяльників. Єдиним, хто не відвернувся від неї, був однокласник, заучка і «ботан», як його зазвичай обзивали. Максим із восьмого класу був закоханий у Лізу. Будучи від природи скромним і сором’язливим, червонів, коли та лише проходила поруч. Минуло кілька років, а його почуття не зникли. Він міг годинами виглядати дівчину, стоячи із букетом троянд біля її під’їзду. Ліза насміхалася із нього, кепкувала, гралася ним, як не дуже цінною іграшкою, та все ж від себе не відпускала. Тримала на певній дистанції, а коли була засмучена чи розчарована, кликала «подружку» Максима і висловлювала усе, що наболіло, бо знала, що, на відміну від інших подруг, Максим нічого не розбовкає, буде вислуховувати її і підтримувати як морально, так і матеріально. І ось, коли, здавалося, весь світ був проти неї, лише Максим став поруч, підставив своє, хоча і не дуже мужнє, але надійне плече. І Ліза, сповнена вдячності, охоче обперлася на нього. Хлопець запропонував їй одружитися і стати батьком її майбутньої дитини. Ліза так і вчинила. Усю вагітність Максим оберігав її, носив на руках в прямому і переносному значенні,. Працював програмістом, заробляв достатньо для середнього рівня існування, усе зароблене віддавав дружині. А коли народилася маленька Катруся, так само віддано і щиро, як рідну дитину, полюбив малятко.

Але не цього хотіла Ліза, яка завжди уявляла себе світською левицею, або ж зіркою, моделлю світового рівня. Нереалізовані амбіції тиснули на неї, а поступливий чоловік із часом став дратувати. На жаль, так часто буває — коли із людиною поводишся добре, вона усе те сприймає як належне. Так і Ліза, звикла до гарного ставлення чоловіка, почала ним активно зловживати. Чоловік її відверто дратував — надто м’який, слухняний, терплячий, словом, ганчірка. Тож практично витирала об нього ноги. А згодом завела коханця. Такого, про якого, здавалося, і мріяла — багатого, статного, амбітного і рішучого. Так їй було добре із ним і так не хотілося вертатися до свого нездари. Почала все частіше влаштовувати своєму скандали, придиратися через дрібниці. Той усе терпів мовчки і покірно. Ліза часом і сама дивувалася: як у нього вистачає терпіння. Одного разу настільки розійшлася у своїй агресії, що вигнала чоловіка з дому. А той і не сперечався. Тихенько зібрав свої нехитрі пожитки і пішов.

А Ліза лишилася сама. Потім було ще багато різних чоловіків, пригод, грошей і подарунків. Ліза поринула у шикарне життя, про яке давно мріяла. І пропускала повз вуха періодичні запитання своєї дочки: «А коли повернеться тато?» Тато не повернувся. А Ліза не помітила, як проминули її молоді роки, а вона так і лишилася одинокою. Так, як її любив Максим, не зміг полюбити більше ніхто. А зрозуміти це вона змогла надто пізно — коли скаржилася доньці на самотність, а та у відповідь кинула зневажливо: «Сама винна».

Минали роки, і чим ближчою ставала старість, тим частіше виринали у її уяві спогади про того, хто любив її більше за себе. І хотіла б повернути його, але… надто пізно.

Ольга Бойчук

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему