Ганна вкотре пробудилася від відчайдушних сусідських криків. Ледь розплющила втомлені очі — знову та безсовісна Катька верещить на свого малого, певно, ще не відійшла від чергового запою, от і тероризує своє нещасне дитя. А це означає, що скоро Катьчин Дениско прийде, заплаканий, під ворота і чекатиме, поки тьотя Ганя дасть йому поїсти.
Ганна ніколи не думала, що житиме в глухому селі і зостанеться одинокою у неповних п’ятдесят. Чоловік, у якого колись до безтями закохалася і за яким приїхала жити до села, був хорошою людиною і добрим господарем. Але у селах яка радість — хильнути чарку після важкого трудодня. От і її Петро, чарка за чаркою, став помалу призвичаюватися до алкоголю, а згодом і зовсім спився. Ганна до останнього намагалася чоловіка врятувати, бо ж він і п’яним не ображав її, тільки жалівся на життя, розчулювався, просив пробачення. А зупинитися не міг. Одного разу серед зими йшов п’яненький додому, завалився в кучугуру снігу, заснув, та й умер від переохолодження. А Ганна зосталася сама, бо ж діток вони із Петром так і не нажили. І хоча була ще не стара, але іншого чоловіка знайти не змогла, та й не особливо шукала. Жила собі, поралася по господарству, працювала поштаркою. Звикла до свого одноманітного життя і збиралася так його і доживати.
Але, забравши чоловіка, алкоголь продовжував втручатися в її життя. Правда, тепер через сусідку. Колись Катерина була вродливою, енергійною дівчиною, завжди несла себе вище за інших, насміхалася з Ганни і її простого селянського життя. Сама ж постійно їздила до міста, знаходила там собі коханців, загулювала на тижні, поверталася уся в дорогому вбранні і прикрасах. Якось повернулася в село разом із чоловіком, горда і задоволена. Спочатку все було спокійно, але з часом до Ганниного обійстя почав долітати галас від їхніх суперечок. Чвари ставали дедалі частішими і переростали у серйозні сварки. Усе те розбурхувалося алкоголем і гулянками. Так і покотилася Катерина вниз. Як іще дитину нормальну змогла родити? Тільки, як потім виявилося: краще б і не родила. Бо не потрібний був малюк ні безвідповідальному батькові, ні гулящій мамі. Чим далі, то частішими ставали сварки у сусідському обійсті. Тепер вони частенько супроводжувалися ще й дитячим плачем. Ганна того не витримувала. Вона завжди мріяла мати дитину, але не склалося. А звуки жалібного плачу невинного маляти краяли їй серце. Вона вже і у відповідні інстанції зверталася, але чогось соцпрацівники до їхнього села не доїжджали.
А коли Дениско підріс, то й перестав голосно плакати, бо знав, що міг за те і по шиї заробити. То ж просто тікав із хати і ховався десь у кущах, перечікував, коли вдома все стихне. Якось Ганна верталася з роботи, бачить: сидить малий неподалік від її хвіртки, замурзаний, худющий, як бездомне щеня. Жаль стало дитину, покликала до себе. Той хоч і насторожено, але із цікавістю прийняв її запрошення. Подала на стіл вечерю, то малий накинувся на їжу, ніби місяць нічого не їв. Ганна помила хлопчика, увімкнула мультики. Дениско зовсім розслабився, став до неї посміхатися, розказав, як йому нелегко живеться з горе-батьками. І зовсім не хотілося йому йти додому. А коли уже стемніло, повернувся до Ганни, глянув на неї благально, запитав: «А можна мені ще до Вас прийти?» Ганна запевнила, що можна. Їй теж дуже сподобався малий, так приємно було погомоніти із ним, на деякий час забути про своє одиноке життя. Так і почалася їхня дружба. Тільки почуються з сусідського двору крики, Ганна знала — зараз з’явиться біля її паркана Дениско. А потім почав навідуватися і у відносно спокійні дні. Далі — лишався ночувати і завжди повторював: «Як не хочеться мені від Вас іти».
Катька частої відсутності сина не особливо й помічала. Як взнала, що той ходить до сусідки, ще й зраділа — тепер і біля плити паритися не треба. Жила своїм безпутнім життям. Та сталося лихо — у черговій п’яній баталії суперечка із чоловіком переросла в бійку. Катька спересердя штовхонула благовірного в груди. Той не втримався на ногах, полетів додолу і розбив голову об кут ліжка. На щастя, малий Дениско того не бачив, бо втік до сусідки, щойно почалася сварка. Ганна якраз мала бігти на роботу, то й узяла малого із собою. Повернулися лише ввечері. За годину розгублений хлопчик прийшов і сказав, що вдома немає ні матері, ні батька. Ганна лишила його у себе, а наступного дня взнала страшну звістку — Катерина вбила свого чоловіка і її забрали у міліцію. Що було робити і як розказати восьмирічному хлопчику про трагедію, Ганна не знала. А малий нічого її не питав. Просто прийшов і сказав, що, поки мами немає, буде жити із нею.
Невідомо із яких причин, але про хлопчика ніби всі забули. Він ходив до сільської школи, жив із Ганною, і всі звикли до такого стану речей. Про рідних батьків Дениско не згадував. Ганна бачила, що малий навіть не сумує за ними. Навпаки, радіє, що нарешті може бути увесь час у тьоті Гані. Так вони прожили кілька років. Проте одного дня у їхнє тихе життя таки увірвалися працівники соцслужб. Хтось доповів, що хлопчик без батьківської опіки живе у сусідки. Приїхали забирати малого до дитбудинку. Як Денис про це почув — кинувся до Ганни на шию: «Не віддавайте мене! Не треба! Хочу жити з вами!» Проте чого вартували вмовляння хлопчика проти постанови суду? Ганна і собі просила не забирати малого, мовляв, оформить опікунство і буде турбуватися про нього. Проте нікому діла до її слів не було, мовляв, оформите документи, тоді будемо говорити. Відірвали Дениска від жінки і повезли до дитбудинку. Ганна, ридаючи, почала готуватися до всиновлення, бо життя без хлопчика уже не уявляла. Проте виявилося, що мати хлопчика не позбавлена материнських прав. І що вже Ганна не оббивала пороги кабінетів, як не шукала виходу, а хлопчика їй не віддали, більше того, не дозволили навіть бачитися, бо формально Ганна була йому зовсім чужою, сторонньою людиною. Знову лишилася Ганна самотньою. Тільки тепер самотність тиснула на неї, немов важкий камінь. Туга за хлопчиком, якого полюбила, як рідного, ятрила серце, а виходу із ситуації вона не бачила. Так і тягнула своє нелегке життя.
Минуло вісім років. Одного дня Ганна побачила біля паркана молодого чоловіка, який заглядав до її двору. Вийшла поцікавитися, що йому потрібно.
— Добрий день, тьотю Ганю, — почула голос, від якого защеміло серце. — Це я, Денис. Хочу подякувати вам, що були мені мамою.
Ганна обняла і міцно притисла хлопця до себе. Тепер уже ніхто не заборонить їй любити Дениса як рідного сина.
Ольга Бойчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
