Поради

Не варто спілкуватись з духами - вони можуть відповісти

Не варто спілкуватись з духами - вони можуть відповісти

У кожної людини є період у житті, коли непереборно тягне до всілякої нечисті. Найчастіше це відбувається у  дитинстві або юності — бавляться простенькими ворожіннями. Не оминуло це захоплення і Людмилу, тоді ще незаміжню дівчину. А разом з нею іще парочку подружок,  таких же охочих дізнатися про судженого-рядженого.

«Порталом для зв'язку» з потойбічним світом було вирішено обрати згадану тарілочку, а ще кострубато намальований алфавіт на паперовому колі. Молоді сміхотливі дівчата тоді поставилися без належної поваги до покійників, яких вирішили викликати, а може, просто не вірили у серйозність обраного ними способу спілкування з духами. У будь-якому випадку, викликаючи їх, сміялися що є сили. Та дівочий сміх різко обірвався, коли викликана душа повчально «накреслила» тарілочкою на алфавіті: «Б-у-д-е-т-е  х-і-х-і-к-а-т-и   н-а-р-е-ч-е-н-о-г-о  н-е  б-у-д-е». Дівки не на жарт перелякались. І «гадання на тарілочці» враз припинилося,  аби не провокувати нервового покійника накласти на них прокляття безшлюбності.

Однак років через 5-7 Людмила, тоді вже заміжня, щоправда, вкрай невдало (до речі, у всіх горе-ворожок особисте життя не склалося — якщо і був чоловік, то обов'язково ледар і пиятик, яких ще треба пошукати). Тож, може, покійник їм помстився, а може, це просто збіг. І хоч Людмила вже мала сина й чекала появи на світ іще однієї дитини, згадала про страшне ворожіння.

Тієї страшної ночі Людмила міцно спала, у  сусідній кімнаті мирно сопів її 3-річний первісток Іванко, чоловік десь вештався, тож нічого, здавалося, не віщує біди. І раптом почувся тупіт, від якого Людмила враз прокинулася. Спочатку вона подумала, що це кішка. Увімкнула світло — вдома нікого. Знову лягла в ліжко — тупіт повторився. Людмила подумала, що Іванко бавиться — знову ввімкнула світло, пішла до сина, а він мирно спить у своєму ліжку. Лягла — тупіт все ближче і ближче. Причому Людмила чула тупіт босих людських ніг, а не мишей або їжачків.

Людмила, хоч була не з боязкого десятка, але і їй, м'яко кажучи, стало погано — тремтіння по тілу, холодний піт, крижаний жах, який охопив душу. Кілька разів вмикала світло — нічого підозрілого не бачила. Тривало так хвилин 30, а потім Людмила, подумавши, що вона так точно не виспиться, а  завтра на роботу, вирішила не звертати на тупіт уваги, а дарма...

Тупіт підібрався впритул до її ліжка і завмер. Потім щось стрибнуло на жінку і стало повільно, але впевнено підбиратися до її горла. Людмила провела рукою по цій незрозумілій істоті, й відчула під пальцями волохатого кота. Ось тільки розміром з вівчарку, і шерсть цієї істоти була твердою на дотик і мерзенною. Тим часом тварина сіла їй на груди і своєю вагою почала вдавлювати її в ліжко. Людмила відчула, як її повільно душать.

Скинути з себе «це» Людмила, як не старалася, не могла — істота намертво до неї прилипла. Жінка почала стогнати, від чого прокинувся Іванко, який сонним голосом крикнув: «Маааам!!!» Людмила миттю зрозуміла, що істота може і на синочка накинутися. Тож, як могла, заспокоїла його — мовляв, спи, синку, мамі поганий сон наснився.

Встати з ліжка вона не могла — тварюка міцно тримала її своєю вагою, але і задушити до кінця не поспішала, ніби знущалась. Людмилі залишалося зібрати рештки здорового глузду та почати шукати шляхи вирішення нестандартної ситуації (треба віддати належне її холоднокровності — більшість людей у такому становищі як мінімум знепритомніли б, максимум — померли від страху). Нещасна, напівмертва Людмила і плакала, і молилася, і синочка сиротою просила не залишати, і хресним знаменням себе та цю тварюку освячувала — все марно.

І тут згадалися їй «страшилки» одного діда про домовиків і про те, як вони душать людей. Дідок радив запитати у домовика: «До біди чи до добра?» Домовик повинен був відповісти і зникнути в невідомому напрямку. А життя людини, яку він душив, мало піти згідно з цим пророцтвом.

Тож Людмила з останніх сил довідалася у домовика: «До біди чи до добра?» «Доооо бііідиии…», — могильним голосом відповів домовик і, наче камінь, упав з Людмили. Пролунав тупіт маленьких ніжок. Подальша доля Людмили склалася дуже трагічно і сумно, але це вже зовсім інша історія...

Ірина Белоцька

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему