Поради

Служба Божа мовою жестів

Служба Божа мовою жестів

Щотижня у Тернополі в церкві Матері Божої Неустанної Помочі відбуваються незвичайні служби для людей із вадами слуху. Править їх мовою жестів священик Ігор Шкодзінський. На богослужіннях присутні кілька десятків парафіян, особливо багато — на свята. Приїжджають навіть із інших міст і невеликих сіл, щоби помолитися тією мовою, яка їм близька: за допомогою виразних рухів, які творять їх руки…

Служби для глухих отець Ігор проводить уже п’ять років. Мову жестів спеціально вивчив, аби спілкуватися зі своєю донькою, яка зовсім маленькою втратила слух через хворобу. У селі у Бучацькому районі, де на той час жила сім’я, не було перспектив для розвитку дівчинки, тож вирішили переїхати до Тернополя.

Уроки з мови жестів священик брав в обласній організації товариства глухих. Спершу з незвички боліли руки, а кожен рух доводилося записувати у зошит. Вивчає цю мову дотепер, всього у ній — більше 3,5 тисяч жестів, які позначають літери та слова, і постійно з’являються нові.

Сьогодні отець Ігор іще й вінчає закоханих, які не чують, хрестить їхніх малюків і завжди готовий допомогти порадою та підтримати.

 

Страждають від браку інформації

— Добре ставлення дуже потрібне людям, які не чують. Але навколишні спілкуватися з ними не поспішають. Тому часто наші підопічні страждають від браку інформації та залишаються наодинці зі своїми проблемами, — розповіла голова обласної організації Українського товариства глухих Надія Коцовська.

Між тим, у багатьох розвинених країнах мінімум жестів зобов’язані знати всі: лікарі, політики, міліція. Так, наприклад, заведено у США. А в Японії президент завжди виступає у супроводі сурдоперекладача, і навіть серед депутатів є люди з вадами слуху.

 

Похід по довідку — як пекельні муки

В Україні похід по елементарну довідку для тих, хто не чують, часто перетворюється на велику проблему. Виникають труднощі й тоді, коли доводиться їхати в інше місто. На вокзалах часто немає електронних моніторів із повідомленнями про прибуття чи відправлення поїздів. Тож, буває, людина, яка не чує, марно чекає свого потяга, який давно поїхав із іншої колії. Непристосовані для глухих і автостанції.

 

Життя без звуків — не вирок

Попри всі труднощі, люди з вадами слуху не втрачають оптимізму. Вони живуть, одружуються, народжують дітей.

— Ці люди такі ж, як і кожен із нас, і можуть робити все, що інші, лише не чують, — зауважує Надія Коцовська.

Звичайно, знайти застосування своїм знанням в Україні навіть здоровим непросто. Але без роботи люди з вадами слуху не сидять.

— У колективі такі люди — дуже доброзичливі, вони йдуть до інших із добром, але, на жаль, не завжди із цим повертаються назад, — зауважує пані Надія. — Є випадки, коли їх принижують, відмовляються написати потрібну інформацію на папері. Тоді ми стараємося пояснити, що вони такі ж, як усі, адже образити можуть кожного.

У невелике приміщення товариства люди, які не чують, приходять, наче додому. Влаштовують концерти, вистави та мріють про сучасний проектор для своїх святкувань. Адже мислять вони образами й більшість інформації сприймають очима. У своєму середовищі не відчувають бар’єрів, а зводити перепони у суспільстві — зайве. Ці люди не вимагають до себе надзвичайного ставлення. А лише хочуть, аби чув їх не тільки Всевишній, але й ті, хто навколо.

Антоніна Брик

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

В тему

Останні матеріали