Закохавшись у красуню Іванку, Сергій відчув: ось воно, щастя. Віддавшись сповна пристрасному почуттю, почав залицятися до дівчини, не шкодуючи для цього ні часу, ні сил, ні грошей.
Дівчина трапилася із гонором, ніби і відповідала взаємністю, але впевненості у тому, що любить тільки його, у Сергія не було. Могла погодитися на зустріч, а в останній момент раптово відмовити. Іншого разу взагалі не прийшла і не попередила. Сергій просидів у домовленому кафе півтори години, надзвонював коханій, проте у відповідь чув лише гудки. Згодом перетелефонувала, сказала: пральна машина зламалася, затопило сусідів, тож була зайнята, не мала змоги передзвонити. Дівчина ніби не надто квапилася в обійми до закоханого хлопця, проте і відпускати його не хотіла. Такі непевні стосунки морально знищували, не давали змоги відчути бажаного щастя від взаємності. Постійно здавалося, що золота рибка от-от вислизне із рук, а бажання так і лишиться нездійсненим.
Сергій розумів, що мусить діяти, аби зовсім не збожеволіти від невизначеності й непевності, тож поставив запитання ребром: або одружуємося, або розбігаємося. Почувши це, Іванка презирливо скривила свої пухкі губки, розвернулася і зі словами: «Тоді у нас все скінчено», пішла. Для Сергія це був дуже болючий і несподіваний удар. Не такого він усе ж чекав. Два роки упадав за дівчиною, виконував усі її забаганки, любив, хоча і сам часом запитував себе: за що так міцно кохає ту, яка топчеться безжально по його серцю.
Далі потягнулися довгі сірі та безрадісні дні. Хлопець страждав, проте вірив: із часом минеться, треба тільки набратися сил і чекати – тоді звільнення від нерозділеного почуття прийде.
Проте минув тиждень – і йому зателефонувала… Іванна. «Сергію, пробач, коханий, я дурепа, не можу без тебе жити, – торохкотіла у слухавку, – готова на все, аби тільки ми були разом». Такого повороту хлопець не очікував, проте, наповнившись неймовірною радістю і щастям, миттю забув про всі розчарування. Відкрив свої обійми коханій і знову повірив у те, що ця дівчина – його доля.
Якби ж тоді хтось розповів йому, що змусило Іванку так раптово змінити свою думку і повернутися до Сергія! Насправді, зовсім не за нього хотіла заміж Іванка, а за сина відомого бізнесмена – молодого гульвіси при грошах, за яким упадало чимало дівчат. Дівчина і собі вирішила випробувати долю, проте, мабуть, не розрахувала сил, не зважила, що таких, як вона, у багатого молодика – не злічити. Погравшись трохи із дівчиною, він їй так і сказав: «А чого ти чекала? Я живу, як мені подобається, а ти мені вже набридла». Тут ображена дівчина і згадала про Сергія. Кращої кандидатури для одруження годі було й шукати: симпатичний, роботящий, подобався її батькам, любить її понад усе. Тож і вирішила повернутися до нього, була впевнена, що той не відмовить.
Так і вийшло. Засліплений коханням, Сергій не бачив очевидних речей: Іванчиної зверхності, зухвалості, ледь прихованої байдужості. Він не слухав умовлянь матері, яка досвідченим оком одразу побачила справжню сутність синової нареченої, тож їй довелося просто змиритися із вибором сина.
Відгулявши весілля, молодята почали сімейне життя у квартирі Сергія, яку подарували йому батьки. Проте, як того і слід було чекати, у побуті все приховане почало ставати явним. Із кожним днем Іванка все більше демонструвала свій характер. Спочатку давала чоловікові зауваження, а з часом почала дратуватися будь-якою дрібницею. Все їй було не так: чоловік не там ставить взуття, не так одягається, не те говорить, неправильно поводиться. Потік невдоволення чим далі, то все більше здавався безкінечним. Сергій намагався все те терпіти, проте і сам бачив: довго так тривати не може.
За деякий час молода дружина завагітніла. Сергія новина ощасливила, він хоч і не планував швидкого поповнення сім’ї, проте і проти не був. А от у плани Іванки вагітність не входила: не була готова, як сама висловилася, до такого ярма. Поривалася навіть зробити аборт, але чоловік вмовляв народити дитину, обіцяв, що візьме на себе більшість клопотів по догляду. Іванка ніби й погодилася, проте її характер зіпсувався остаточно. Вона за будь-якої нагоди погрожувала Сергієві, що зробить аборт. А той старався догоджати дружині, мовчки зносив усі її звинувачення, уже й не задумуючись, чим заслужив на таке ставлення. Думав, наївний, що, може, материнство змінить вередливу дружину…
Пологи були важкими і передчасними, хлопчик народився кволий і лікарі два тижні боролися за його життя. Іванна в цей час впала у післяродову депресію – так пояснив її стан лікар. Їй усе було немиле, бажання побачити сина, погодувати його у жінки так і не виникло. Сергій із жахом бачив, що дружині, по суті, байдуже: виживе маля чи ні. Сам просто розривався від хвилювань за сина і за дружину. На щастя, хлопчик вижив, але потребував особливої опіки і турботи. Годувати дитину грудьми матір навідріз відмовилася, сказала, що їй це боляче. Вдома на крик дитини реагувала роздратуванням, кидалася до чоловіка, мовляв: хотів – то й маєш, бери і гляди. І Сергій глядів, днями і ночами сидів над колискою, взяв на роботі відпустку, а згодом узагалі звільнився, бо не міг навіть уявити, як залишить сина із байдужою матусею.
Якось Іванка заявила, що хоче трохи відпочити від буденності, розвіятися, зателефонувала подругам і гайнула із дому. Прийшла за північ, весела та напідпитку, почала глузувати зі змученого чоловіка, називала вусатим нянем. Той не витримав, виказав непутящій жінці все, що накипіло на душі. Та тільки розсміялася у відповідь: «А чого ти хотів? Я ніколи тебе не любила. Не треба мені ти і твоя дитина!» «То забирайся звідси!», – не стримався від обурення Сергій. Та, не довго думаючи, зібрала речі та гримнула дверима. А Сергій, приголомшений і розбитий, лишився сам із маленьким синочком. Мабуть, тільки тому не опустив рук, що не мав такої можливості: треба було доглядати маленького Сашка. Допомоги ні від кого не чекав: мати доглядала старого немічного батька. А теща була така ж, як і донька: не надто цікавилася онуком із самого початку, а потім зникла разом із Іванкою.
Час минав, хлопчик підростав. Сергій оформив його в садок, сам влаштувався на роботу, почав налагоджувати домашній побут. Одного разу прийшов по сина, а хлопчина сумний, ледве стримує сльози. «Що з тобою, синку?», – запитав. Сашко зітхнув по-дорослому: «Он у всіх діток є мами, а в мене немає. Тату, знайди, будь ласка, і мені маму». Дитячі слова болісно різонули по серцю: і куди його очі дивилися, обираючи наречену. Обійняв малого, міцно притис до себе: «Я постараюся, синку»…
Ольга Бойчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
