Так каже ветеран Андрій Соломін, який урятував 32 побратимів, утратив обидві ноги, але щодня долає все нові бар′єри
Ми не змовлялися, але так вийшло, що зустрілися з Андрієм біля воріт його висотки якраз поруч із вивіскою «ВИЇЗД». Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Мене не раз кликали, та я ніколи раніше не брав у такому участі. В ході безбар′єрності чи як, – зізнається ветеран Андрій Соломін на старті нашого 10-кілометрового маршруту Луцьком. – Але сьогодні неділя, часу трохи маю. Та й без дощу – значить, щеплення коліс із руками буде нормальне.
І ми вирушаємо…
У цьому кремезному чоловікові із м′язами, як у бодибілдера, вже не впізнати того Андрія, який два роки тому не міг навіть сісти сам на госпітальному ліжку.
– У нашій родині три покоління чоловіків були військовими. Четверо загинули в часи Другої світової. Двоє з війни повернулося. Але ні в кого не було таких травм, як у мене, – і Андрій опускає погляд на дві короткі культі, які залишилися від ніг. Короткі настільки, що чотири реабілітаційні центри в Україні сказали: протезування неможливе…
Упевнено штовхаючи колеса, Андрій набирає таку швидкість, що я ледве встигаю за ним.
– Ось ці водостоки на тротуарах – дуже небезпечні штуки, – показує ветеран уже через метрів десять нашого шляху. – Вони заглиблені на сантиметри три, але варто переднім колесам у них заїхати – летиш уперед сторчголов.
«Водостік – це те, про що постійно нагадуємо контролюючим органам, – підтвердить наступного дня голова ГО «Зруш скелю», ветеран Євген Сивопляс, який до протезування також пересувався на кріслі колісному. – Але міська рада почула наші зауваження: і під час ремонту тротуарів усі нові водостоки вже накриваються густою решіткою: щоб було зручно людям і з тростиною, і на кріслах колісних».
Та Андрій за понад рік щоденної практики вже наловчився миттєво пролітати передніми колесами над відкритими водостками. А що їх на нашому шляху – через кожні метрів 15-ть, то крісло колісне видає звуки, як у поїзда: ту-дух-ту-дух, ту-дух-ту-дух.
– Ви так швидко їдете! – дрібочу за ветераном.
– Це ще не швидко, але гаразд, – сповільнює Андрій рухи м′язистими руками. – У мене просто крісло колісне дуже якісне. Сам навряд чи таке зміг би купити. Та декілька небайдужих людей із Луцька і багато небайдужих людей у Бельгії зібрали шість тисяч євро. І я їм за це дуже вдячний.
Згодом в Андрія з′явиться ще одне якісне крісло колісне – від держави. І ще одне – на електромоторі, щоб пересуватися, коли в руках хочеш везти габаритний вантаж.
– О, гляньте на цей пандус до магазину, – показує ветеран на генератор і купу ящиків там, де мав би проїхати.
– Часто є й дуже круті пандуси: щоб на них виїхати – треба мати велику силу в руках, а з′їхати – мусиш передні колеса піднімати й тулубом балансувати. Коли в людини спинальна травма, вона там просто не заїде.
«Пандуси – дуже болюча тема, – підтвердить Євген Сивопляс. – Десь вони надто круті, чи вузькі, чи без поручнів. Десь їх узагалі нема. За 2024 – 25 роки на центральному проспекті Волі лише один пандус встановили і ще один – реконструювали. За 2025 – 26 роки лише один заклад на цьому проспекті облаштував при вході пандус. Якщо будуть такі темпи, то лише на один проспект знадобляться 120 років».
Та ми прямуємо з Андрієм іншим проспектом – Грушевського. І раз по раз об′їжджаємо людей. Одні на нас ідуть, бо «залипли» в мобілці. Інші просто стоять балакають посеред тротуару.
– Як реагують люди, коли вас бачать? – запитую, ловлячи на Андрієві погляди перехожих.
– Коли у Львові був на реабілітації, там багато центрів із протезування, то вже всі люди звикли до ветеранів із ампутаціями. Але й лучани стають більш тактовними. Хоча це, мабуть, більше від людини залежить. Тому часто доводиться маневрувати, – каже ветеран і тут же обминає компанію біля ресторану.
– О, я його знаю, – показує Андрій на чоловіка, який на протезі піднімається східцями до магазину. Але поговорити зі знайомим не встигаємо, бо пандуса всередину нема.
«Державні будівельні норми передбачають наявність у магазинах пандусів, їх кут підйому, ширину дверної пройми, проходів усередині, – через декілька днів прокоментує мені ветеран Олег Кобилинський – директор департаменту з питань ветеранської політики Луцької міської ради, керівник Спілки воїнів АТО Волині. – Нові приміщення стараються саме так будувати. А от у старих доводиться бізнесу економити, бо сьогодні важко виживати. Думаю, на рівні держави треба це питання так затверджувати, щоб забезпечення інклюзивності не лягало на плечі лише місцевого бізнесу».
Та зараз ми з Андрієм маневруємо між людьми, ямами на тротуарі, битим склом біля нічного клубу. А щоб з′їхати з високого бордюру чи вискочити на нього, ветеран застосовує ледь не акробатичні трюки.
«Відсутність понижень на пішохідних переходах і транспортних проїздах – один із найбільших викликів для ветеранів на кріслах колісних, – погоджується Євген Сивопляс. – Тому міська рада якщо не щотижня, то через тиждень запрошує спеціалістів нашої ГО «Зруш скелю» оцінити безбар′єрність кожної прибудинкової території, яку в Луцьку капітально ремонтують. І коли інклюзивність цих нових територій восени 2025-го оцінювала членкиня Ради безбар′єрності при Кабміні Марія Нікітіна, то сказала: настільки якісно облаштованих міських просторів в Україні ще не бачила».
Але зробити таким увесь Луцьк, тим паче – в час війни, просто нереально. Тож перед черговим бордюром висотою в сантиметрів 20-ть ми з Андрієм звертаємо на проїжджу частину.
– Як водії ставляться до учасників дорожнього руху на кріслах колісних? – запитую, коли Андрій піднімає передні колеса крісла і згруповує м′язи тулуба, аби без травм зіскочити з високого краю тротуару.
– Та ось самі подивіться, – екстрено зупинившись, показує ветеран на іномарку, водій якої, за правилами совісті та ПДР, мав би нас пропустити, але натомість тисне на газ. – Буває по-різному. Це знову ж таки людський фактор. Хтось поважає і заздалегідь зупиняється. А хтось може й не побачити.
«Бордюри на Грушевського не складно понизити, – згодом пояснить мені Олег Кобилинський. – Але наступного року там планується заміна теплотрас із підняттям усього асфальтового покриття. Зроблять теплотрасу, а тоді вже вкладуть бордюри так, аби було зручно пересуватися на кріслі колісному».
Сьогодні автівок на дорозі небагато. Тож ми швидко долаємо проїжджу частину і, щойно побачивши пониження на бордюрі, повертаємося з Андрієм на тротуар біля центрального басейну Луцька.
– Ви ж маєте КМС із плавання! – згадую спортивні успіхи Андрія. – Не хочете повернутися в цей спорт?
– Хочу. На реабілітації у Львові займався в басейні. Навіть хотів би спробувати себе в «Іграх нескорених», – каже ветеран. – Та ось цей пандус веде тільки до рецепції басейну. А далі як? Щоб мене тягнули за руки і тулуб? Чи щоб якісь болти відкручували, поручні знімали? Не хочу. Я трохи грав у баскетбол та регбі на кріслах колісних. Хлопцям заходить. Мені ж більше баскетбол до душі. А ще тричі на тиждень займаюся в тренажерному залі – його власник Василь подарував безлімітний абонемент. Тому поки так.
Аби все встигати, Андрій часто пересідає на автомобіль.
– З переобладнанням машини помогли волонтери. Автомайстерня «Поршень» і лучанин Валентин Шабунін (він теж пересувається на кріслі колісному, – ред.) переобладнали її на ручне кермування: на себе тягнеш важіль – газуєш, від себе – гальмуєш. Перший раз, як їхав, трошки страх був, бо незвично, – каже ветеран і перериває розмову, киваючи на високий бордюр, перед яким іще й глибока яма. – А от зараз я або вискочу, або впаду.
– Не накаркайте! – прошу я і, затамувавши подих, чекаю, доки ветеран здолає черговий бар′єр. – І що, часто ви падали? Чи вас навчали, як це правильно робити?
– Правильно падати вас навчить саме життя. Але так, я падав дуже багато разів. Люди побачать – зразу кидаються на поміч, норовлять посадити, тягнуть за руки, за тулуб. Але ж я хлопчик немаленький – 80 кілограмів. Треба трьох дужих чоловіків, аби підняли. Тому ветерана краще не хапати, не чіпати його крісла колісного.
– А як діяти?
– Спочатку запитати, чи людині взагалі потрібна якась допомога, запропонувати води, переконатися, чи справді людина сама впорається. Бо коли я прошу: «Не треба», жіночки старшого віку все одно норовлять допомогти.
– А чоловіки?
– Якось не так. Особливо молодші. Може, почуваються винуватими. Принаймні я це бачу і на вулицях, і в тренажерному залі, де займаюся. Колись ці чоловіки дуже тригерили і мене, й побратимів: якого біса одні сидять удома, а інші вже п′ятий рік на фронті, сім′ї не бачать.
Саме в цю мить нам шлях перегороджує чорна іномарка. З неї вибігає молодий чоловік під два метри зросту. Усміхнений, тисне Андрієві руку: «Як ти?» – «Та нічого, гуляю». – «Вже все, – показує на сивину 36-річного Андрія, – дідо?» – «Життя таке». – «Радий тебе бачити, – опускає очі на культі. – Не треба підвезти?» – «Ні. Все супер». – «Слухай, ти такий качок став: руки, плечі». – «Це вимушений захід». – «Треба брати з тебе приклад. Бо я шість кілограмів за зиму набрав. Все, з наступного тижня свисти», – тисне молодик руку і зникає так само швидко, як з′явився.
Я вдаю, що все ОК. Зніяковіла від цього діалогу, заглядаю у список запитань і озвучую якраз наступне:
– А що вас дратує в людях?
– Нещирість. Зараз модно стало брати ветеранів у політику, в соціальні проєкти, на роботу, але не всі роблять це щиро. Хоча багато людей, які справді вболівають. Бо розуміють: якщо ветеран буде сидіти вдома, то, який би молодий, сильний, вмотивований він не був, усе одно в голову будуть лізти дурні думки. Щоб їх приглушити, хтось уживатиме алкоголь чи щось гірше. В мене теж були суїцидальні думки, – не приховує Андрій. – Особливо в перші пів року після поранення. Бо фантомні болі мав такі, що не міг витримати, а препарати помагали тільки на дві години.
Ці болі у ветерана бувають і досі, особливо на зміну погоди. Часом п′ятка болить, часом коліно, часом – усе. Дзеркальна терапія в його випадку не дала результату. А от що реально помогло – комікси, спорт, вивчення англійської. Тому Андрій укотре наголошує: ветеранів треба кудись залучати – на навчання, роботу, в суспільні проєкти.
– Я ще тільки тренувався в лікарні ходити на протезах, як уже думав, чим буду займатися, шукав собі роботу, – проїжджаючи містком через річку Сапалаївку, продовжує Андрій. – А через два місяці, в кінці квітня, знайомий телефонує: є вакансія менеджера служби безпеки на одній фірмі: мовляв, хочеш, долучайся. Це дуже цікава сфера, аналітична: дивишся, що в резюме людина написала про себе, шукаєш про неї дані у відкритих реєстрах, соцмережах, аналізуєш, наскільки надійним вона може бути партнером. Мені подобається.
А ще робота для Андрія – це мотивація щодня вставати, одягати протези, їхати на фірму, заробляти гроші, утримувати сім′ю. Але так само важливо, зауважує ветеран, щоб люди не створювали тобі щодня нових бар′єрів.
– Буває, ти намахався за весь день, находився, все болить, протези труть, хочеш швидше прийняти душ і лягти, під′їжджаєш до під′їзду, а твоє місце – чітко позначене (!) – зайняте. От хтось зайняв!.. І в тебе одні мати в голові. Бо на інше вже нема сил.
Та нервовий зрив буває не завжди. От зараз, побачивши черговий бордюр висотою майже 20 см, Андрій просто розводить руками і, щоб оминути перепону, просто завертає на проїжджу частину.
«Щоб питання безбар′єрності вирішувалися швидше, ми гуртуємо ті товариства, об′єднання, де є люди з інвалідністю. Наразі «Просторовий рух» активно долучається до спільної роботи, – згодом скаже Євген Сивопляс. – Коли організовуємо «Ходу безбар′єрності», в ній беруть участь близько ста учасників, із яких зо два десятки – представники влади. Буквально 6 серпня відбулася розширена зустріч представників влади та громади щодо системної роботи в питанні безбар′єрності. Але хотілось би, щоб усі ці процеси відбувалися швидше, без наших постійних нагадувань і не лише точково».
Що ветеранів із ампутаціями в Луцьку немало, переконуюся, коли вдруге за цих пару годин зустрічаємо молодого чоловіка на протезі. Він, уперше нас бачачи, радо тисне Андрієві руку. Розказує, що вже з пів року, як запротезився. Перекидаємося кількома словами.
«Ну, щасливо», – каже він. І ми з Андрієм прямуємо далі.
– У цього хлопця й у попереднього ампутація нижче від коліна, – трохи від′їхавши, пояснює Андрій. – Якщо немає ускладнень – після таких поранень ставлять на протез за місяць. Ветеран опустить штанину – ви навіть не помітите, що в нього нічого немає. А в мене ампутація подвійна, дуже висока. Тому протезування довготривале і дороговартісне. Стопа коштує тисяч 15 – 17 євро. Електронний колінний модуль – десь 40 тисяч євро. Додай куксоприймач, лайнер і так далі, помнож на два протези, й набігАє десь 120 тисяч.
Після 10-кілометрового маршруту ми здолали з Андрієм десятки бар′єрів міського простору. З часом, сподіваюся, всі дороги й тротуари Луцька стануть комфортними для лучан. Та ще важливіше – і для цивільних, і для ветеранів – усунути бар′єри невидимі.
– Війна не відпускає і ніколи повністю не відпустить тих, хто дійсно воював. Ти про неї не просто не забуваєш – постійно думаєш: хочеш утекти, а вона весь час із тобою: вдень і вночі, тижнями, місяцями, роками, – каже ветеран, зробивши ковток холодної кави з апельсином у затишній кав′ярні без бар′єрів. – Але найважчий бій – це бій зі своєю травмою. І в моєму випадку – це гра вдовгу. Дуже вдовгу.
Та, попри все, Андрій не здається. За один раз уже проходить на протезах по 2 км. І вірить, що колись зустріне нашу перемогу, перепливе Босфор і побачить океан!..
Оксана БУБЕНЩИКОВА,
фото авторки
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
