35 років – це мало чи багато?.. Для людини – то «золотий період» здобуття знань та досвіду, досягнення успіху. А для правової системи усієї держави?
Тож до 35-річчя утворення господарських судів України, яке відзначаємо 4 червня, своїм досвідом та баченнями ділиться людина, яка стояла біля витоків Господарського суду Волинської області, а нині його очолює, – Микола Сергійович Шум. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Миколо Сергійовичу, наскільки складний процес передував утворенню саме Господарського суду Волинської області?
– До 1991-го року в нас діяли державні та комерційні арбітражі. Саме вони розглядали спори щодо розрахунків, нестачі, перевезень, псування вантажів тощо. Але 4 червня 1991-го в Україні прийняли Закон «Про арбітражний суд». Створили фактично новий орган судової влади, який спеціалізувався на розгляді господарських спорів між господарюючими суб′єктами. З червня 1992-го року закон набрав чинності, і так був сформований арбітражний суд Волинської області.
– Якщо порівняти розгляд справ 35 років тому і зараз, яку тенденцію можна простежити?
– Спершу в нас переважали справи щодо розрахунків, перевезень, неустойки тощо. В часи приватизації почалися звернення в суд із цими питаннями. З часом усе більше додавалося справ про банкрутство, земельних спорів, яких і дотепер чимало. Нині дуже багато з’явилося справ щодо банкрутства фізичних осіб, і з кожним роком їхня кількість збільшується.
– А чому?
– Хтось штучно «доводить себе до банкрутства», щоб із нього списали всі борги. Хтось захопився мікрокредитами і справді не може їх погасити. Ми це все вивчаємо, аналізуємо і приймаємо рішення. Аби краще все зрозуміти, суддя спілкується з боржником, намагається вникнути в тему глибше. От буквально вчора розглядав справу: взяла жінка кредит, щоб його погасити – виїхала на роботу за кордон, має трудове каліцтво на виробництві, намагалася різними методами повернути борги – не вдалося. Але вона, живучи за кордоном, виходить на зв’язок, спілкується по справі, пояснює ситуацію. Бувають випадки, на судове слухання приїжджає вся сім’я, привозить свого боржника і розповідає: хлопець із села, в азартних іграх програв майно родини, тепер усі працюють, аби погасити борг, але все одно не вистачає зароблених коштів. Є особи, які на серйозних державних роботах понабирали кредитів і позбулися цих робіт. А колектори потім телефонують керівникові колективу, всім працівникам – вимагають погасити позику.
– А які справи вважаються найскладнішими?
– Про банкрутство. Вони довготривалі, об′ємні, можуть займати десятки томів. А загальне правило: простих, однакових і неважливих справ не існує.
– Якщо порівнювати ефективність роботи з колегами з інших областей, чим пишається Господарський суд Волинської області?
– Коли поєднати всі критерії ефективності, то ми в «золотій серединці» за якістю. Якщо ж брати Північно-Західний апеляційний господарський округ, в апеляційному підпорядкуванні якого господарські суди Рівненської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької та Волинської областей, то в нас, за підсумками 2025 року, найкращі показники якості роботи (кількості скасованих і змінених процесуальних документів). І це приємно, це мотивує. Також показовий критерій ефективності – це те, що свої справи господарські суди розглядають у чітко встановлений законодавством строк. Це великий плюс. Ми так звикли працювати. І це ще раз свідчить, що у нас тут порядок.
– А от чи були в Господарському суді Волинської області справи, які стали навіть основоположними для судової практики загалом?
– Мабуть, до таких я б відніс справи про військові землі прикордонних смуг. Для прийняття правильного рішення ми вивчаємо документи від 1940-х до 1960-х років, коли органи влади приймали рішення щодо земель, які були прикордонними. У цьому питанні Волинська область має специфіку. Адже до 1939 року її територія входила до складу Польщі. Вивчаєш ці документи і читаєш розпорядження виконкомів, коли нашим людям із прикордонних районів забороняли (і це закріплено нормативними документами) тримати худобу, пересуватися на таких-то територіях, вмикати світло у вечірній час. Але потім ті землі опинялися десь у приватних руках, десь – у комунальній власності. Так-от, ми, напевно, одні з перших в Україні взялися за ці справи, почали вибудовувати практику їхнього розгляду. Прикордонні громади опиралися, цілими делегаціями разом із юристами приїжджали на судові засідання. І я їх розумію: люди боролися за землі, які вважали своїми. Тому ці справи були і цікавими, і складними водночас. Але я пишаюся, що ті рішення, які прийняли судді Господарського суду Волинської області, були підтримані найвищою судовою інстанцією України.
– Чи є в колективі ті, хто став на захист України, і як загалом підтримуєте армію, фронт?
– У нас колектив переважно жіночий. Але на фронті – чоловіки наших працівниць, їхні батьки, брати. З усіма намагаємось тримати контакт. Багатьом підрозділам допомагаємо. Мені випала честь познайомитися в Луцьку з командиром одного підрозділу. Його позивний Хантер. Простий хлопець, але має звання Героя України. З ним ми теж постійно на зв’язку, допомагаємо підрозділу.
– І ось ці сувенірні гільзи у вашому кабінеті – це все подяки від різних підрозділів?
– Так, ці гільзи, Прапор – то все трофеї, які нам передають із фронту Нацгвардія, Державна прикордонна служба, інші військові формування. Бо дехто тут, у тилу, живе так, ніби для нього війна вже закінчилася. Багато хто вже, бачте, втомився. Ми не втомлюємося. Кажу «дякую» всім захисникам за те, що можу бути тут, працювати, забезпечуючи виконання важливої державної функції – здійснення правосуддя. І готовий віддати все, що маю, що не вистачає бійцям на передовій. Треба – просто із сімейного бюджету дістаю. І ніколи про це не шкодую. Бо воно все воздасться.
Начальник одного з відділів нашого суду, Віталій Костючик, координує волонтерську роботу колективу. Не раз було, що він приходить: «Такому-то підрозділу треба машина». – «Віталику, – кажу, – замовляй: усе зробимо». Колектив збирає гроші: хто скільки може. Далі Віталій купує і – чи сам, чи у складі групи – адресно доставляє ті автомобілі, мотоцикли, квадроцикли, дрони. Щоразу, як він їде на передову, я переживаю. Для мене тоді безсонні ночі: чекаю, поки Віталій повернеться. Бо різні бувають моменти. Але робимо те, що повинні.
– Ви єдиний у колективі з тих, хто створював господарський суд в області, все життя – в юриспруденції. А чи були й у Вас моменти, коли настільки щось діставало, що хотілося плюнути, піти і зайнятися чимось іншим?
– Знаєте, такі моменти, напевно, в кожної людини бувають: коли відчуваєш професійне вигорання. Частина наших суддів тому й не допрацювала до відставки: пішли з професії, бо просто вичерпали себе, виснажилися.
– А що особисто для Вас є «місцем сили», яке наповнює? Хто дає наснагу, попри труднощі, виклики і часом – моменти крайнього виснаження, працювати, бути отим невтомним, який сам без роботи не сидить й іншим не дає?
– Безсумнівно, що це моя сім′я, моя родина. Ті найближчі люди, які підтримують. Сказати чесно, навіть не знаю, як би все склалося сьогодні, якби не підтримка сім’ї в оті якісь хвилини розчарування. Якби не родина, я б, мабуть, не досягнув того рівня, який маю сьогодні. Ми з дружиною, до речі, обоє юристи. Навіть познайомилися якраз у червоному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Наші діти також стали юристами.
– І що побажаєте родині, колективу, колегам із інших судів із нагоди 35-річчя Господарського суду України?
– Як би складно це не було, тримаймося великої дружної команди. Бо то головне для роботи. Цінуймо сьогодення і тих, хто поруч.
– Дякую велике за цю розмову.
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
